З початком осені ціни на молочні продукти на ринках Тернополя відчутно зросли. Не стоять вони на місці і в магазинах: деякі заводи підняли їх ще у серпні. Продавці кажуть: це не останнє підвищення, взимку молокопродукти стануть ще дорожчими. Так повторюється з року в рік. Хоч багато хто з нас пам’ятає, що в радянські часи не було сезонного коливання цін на молокопродукти. Немає їх і в багатьох країнах. Принаймні у Великій Британії, незважаючи на ринкову економіку, ціни на молочні продукти протягом року стабільні. А на деякі види, особливо сири, навіть нижчі, ніж у нас. Про асортимент і якість годі й казати.

«Колись на нашій вулиці було десять корів, тепер лише три»

— Немає чого дивуватися, — каже керівник відділу переробки управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Андрій Майка. — Взимку у нас молоко, що заготовляється, на 10—20 відсотків дорожче, ніж у країнах ЄС.

До того ж молока мало. Понад 80 відсотків його молокопереробні підприємства заготовляють у домогосподарствах. Платять людям за нього не так багато.

В розпал «великого» молока ціна була на рівні 1,5—1,8 гривні за літр. З першого вересня для населення зросла від 1,8 до 2,5.

А ось для сільгосппідприємств — від 2,4 до 3,8 і навіть чотирьох гривень.

— Маю одну корівку-годувальницю, — каже пані Марія з Івачева, що у Зборівському районі. — Колись здавала молоко на завод, але жінка, яка його приймала, додавала води, а жирність мені писала мінімальну, тож я отримувала копійки. Потім її на тому впіймали, але відтоді не довіряю заготівельникам. Краще продам на базарі, адже і молоко, і сир, і сметана у мене дуже смачні. За годину розпродам. Маю і постійних покупців.

У ряду на імпровізованому ринку, де торгують, як кажуть, із землі, виявилося три Марії. Пані Марія з Денисова Козівського району вже допродувала сир та сметану. Каже, що на їхній вулиці було десять корів, тепер лише три. Люди не хочуть тримати. Старі вже не мають сил, а молоді пороз’їжджалися по містах і закордонах на заробітки. Її син хоч і живе недалеко, але працює у місті. «Про те, щоб тримати корову ні він, ні невістка й слухати не хочуть, — скаржиться Марія Василівна. — Даю їм молока, а коли мене не стане, де візьмуть? Біля корови треба наробитися».

Це добре знає ще одна Марія з Нового Села Підволочиського району. У неї три корови. Двоє дітей-студентів. Треба одягнути-взути, за навчання і квартиру у місті заплатити, з собою трохи грошей дати. Ще одна школярка вдома. «Не знаю, як би ми вижили, якби не молоко, — розмірковує молода ще жінка. — Я агроном, але влаштуватися на роботу за фахом не можу. Підробляю на весіллях і різних забавах, бо вмію непогано готувати, але головний дохід сім’я має від корів». На базар вибирається двічі-тричі на тиждень. Каже, що взимку доведеться здавати молоко на завод, бо до Тернополя світ не близький, не зможе часто їздити.

Є на Тернопільському центральному ринку і, так би мовити, цивілізовані молочні ряди: з прилавками, білими фартушками, лабораторним контролем. Ціни на продукцію там відповідно вищі. Окупували їх в основному перекупники. 

Сметану продають відрами, великими каструлями, біля них брили сиру. Звісно, стільки вдома за раз не заготуєш.

Будь-якого конкурента тут зустрічають у «штики», тож сільським жінкам сюди ходу немає, вони змушені торгувати із «землі». Відповідно і ціни нижчі.

Нарікати чи об’єднуватися

У віддалених селах людям діватися нікуди: здають молоко за ту ціну, яку правлять заготовачі. Не часто, але бувають у селі конкуренти, тоді господарі круторогих дещо виграють. Щоправда, ненадовго. Підприємства, які намагаються перерозподілити заготівельний ринок, спершу справді дають за молоко на кілька копійок більше, а потім, коли вже мають певну базу, спускають їх. Коротше, із здавачами бавляться, як кіт з мишею.

В селі Олієві, що у Зборівському районі, ще недавно на двісті дворів було понад 300 корів, але за рік їх череда зменшилась на 70. Сільський голова Володимир Гончаренко вважає, що є кілька причин, чому падає поголів’я.

— Держава перестала дотувати виробництво молока, — каже Володимир Іванович. — А якщо немає відповідної ціни, пропадає інтерес. Хто з жінок міцніший, торби на плечі — і до Львова торгувати сметаною і сиром. Але населення старіє, тож старші люди змушені годитися на ціни, які диктують заготовачі. У нас їх два: Бродівський молокозавод і Цебрівська сироварня. Влітку приймали молоко по 1,8 гривні за літр, тепер — по 2,35—2,5. На базарі можна продати вдвічі-втричі дорожче.

Голова знає ситуацію не з чужих слів: має у господарстві дві корови, є біля чого наробитися сім’ї.

Але недарма кажуть, що гуртом і батька легше бити. Об’єднавшись у кооперативи, селяни краще можуть відстоювати свої інтереси. Так, як це роблять у Лосятині Кременецького району, де створили кооператив «Лосятинське молочне джерело». Селяни в середньому тримають дві-три корови, деякі — чотири-п’ять, а є двір, де мають 17 голів. Дехто за раз від корови надоює по 10 і більше літрів молока. І все це вручну. Лише один господар має доїльний апарат. Тут також скаржаться на відсутність дотацій, але поки що поголів’я не падає.

Багато в чому завдяки підтримці керівника ТОВ «Кременецьке молоко», депутата районної ради Марії Задворної, а також районної та сільської влади кооператив через різні програми та гранти почав стягувати інвестиції, встановили холодильне обладнання. Нещодавно, наприклад, сюди завезли десять племінних корів. Селянам вони обійшлися безкоштовно, але обов’язкова умова — у майбутньому поділитися приплодом з односельцями.

Шкода лише, що кооператив такого масштабу в області фактично єдиний. Бо саме через об’єднуючі кооперативи можна підтримувати інтерес селян до виробництва молока, поліпшувати його якість. Звичайно, добре, що нинішня влада акцентує увагу на розвитку тваринницьких комплексів, але це не так швидко і не так просто, тож чи варто нехтувати тим, що вже маємо? Адже поряд з великими фермами право на існування мають і міні-ферми, кооперативи. Так у світі.

Чи знайдеться поголів’ю місце на перепроданих гектарах?

Цього року виробництво молока і м’яса в області почало трошки зростати. Вдалося переламати ситуацію, коли протягом останнього часу глибина падіння поголів’я сягнула повоєнного рівня. Скажімо, на перше серпня виробництво молока становило плюс 0,4 відсотка до відповідного періоду минулого року. Проте середній надій на одну корову низький — 2450 кілограмів. Спад до минулого року — 6,4 відсотка. Це свідчить і про те, наскільки сьогодні занедбана племінна робота.

Недаремно ті, хто з «нуля» почав займатися тваринництвом, породистих телиць змушені шукати за кордоном, платити за голову 24—28 тисяч гривень, та ще не кожна приживеться.

На Тернопільщині на пальцях можна перелічити господарства, де зберегли молочну череду. Це в основному ті, де керівники залишилися з радянських часів і по-іншому господарювати не вміють. Навіть у найважчі часи вони не тільки не позбувалися худоби, а розвивали тваринництво.

— Нині не так просто налагодити великотоварне виробництво молока, — каже Антон Білик, керівник ТОВ «Іванівське», що у Теребовлянському районі. — Потрібне маточне поголів’я, а з цим в Україні проблеми. Вважаю, що право на життя мають і невеликі ферми, і потужні комплекси, і об’єднуючі кооперативи. Важливо, аби дали розвиватися усім формам господарювання на землі. Користь від того матиме і селянин, і держава.

Проте не всі так думають. У багатьох сучасних латифундистів на сотні, а то й тисячі гектарів — жодного «хвоста». Але якщо вітчизняні сільгосппідприємства починають потрохи перепрошувати тваринництво, то фірми з іноземним капіталом, здебільшого, не приховують, що їх цікавить передусім земля.

 

Тернопільська область.