Безумовно, офіцери Севастопольського загону морської охорони (базується в Балаклаві) пишуть безліч належних за інструкцією звітів нагору. Доповідають про кількість пройдених кораблями миль і спалених при цьому тонн палива. Фіксують час, місце, назви, клас, тоннаж і тип оглянутих суден. Звітують про кількість браконьєрів, затриманих або виселених з морської економічної зони України...
Але найбільш об’ємну, повну й наочну характеристику всьому тому, чим ось уже майже два десятиліття повсякденно займається весь особовий склад частини морської охорони, дав капітан 2-го рангу Дмитро Гончар: «На початку — в середині 90-х років до наших берегів підходили цілі армади турецьких рибальських шхун. Бувало, спостерігали кавалькади із півтора десятка суден-порушників. Тепер на рік ловимо одну-дві. Звикли, що наш економічний кордон на замку».
Заступник начальника штабу—начальник Центру управління службою Севастопольського загону не став говорити журналістам про те, що раніше з турецькими браконьєрами нашим прикордонникам доводилося боротись поодинці. Влада південного сусіди крізь пальці, якщо не сказати досить прихильно, дивилася на «витівки» своїх рибодобувачів у наших водах. Що мало своє економічне підгрунтя: за один рейс власник шхуни водотоннажністю в кілька десятків тонн привозив на турецький ринок камбали-калкана на мільйони доларів. Пропорційно — податки в держказну, зарплата, закупівля палива й обладнання для нових прибуткових рейсів.
Але ситуація змінилася докорінно, коли Україна повелася з браконьєрами за міжнародними правилами. Одну шхуну протаранив корабель морської охорони (без шкоди для життя і навіть здоров’я членів екіпажу), іншого порушника попереджувальними пострілами з артилерійської установки змусили застопорити хід, взяли на буксир і доставили в Севастополь, ще одна шхуна пішла в морську безодню (екіпаж українські прикордонники підняли до себе на борт). Втрачати не тільки улов, а й знаряддя лову аж до шхуни, платити величезні штрафи і навіть реально ризикувати здоров’ям та життям під час затримання злочинців виявилося небагато.
Економічна зона України вабить не тільки «врожаями» камбали. Так звані «чорні археологи» давно перестали бути простими гробокопачами. Акваланги, сонари і навіть автономні підводні міні-човни на дві особи — ось неповний перелік того, чим нині озброєні шукачі скарбів. І їх інтерес до вод Чорного моря проявляється дедалі виразніше.
Зі зменшенням світових запасів паливно-енергетичних ресурсів роль «комор» мінералів і сировини на дні Чорного й Азовського морів зростає. Уже зараз до них придивляються не тільки з української боку (шельф біля острова Зміїний уже не український, пам’ятаєте?). А дивитися й охороняти морським прикордонникам у цій сфері буде що: в Азово-Чорноморському басейні зосереджено близько чверті паливно-енергетичних запасів країни і більше половини перспективних газо- і нафтоносних районів.
Тож роботи в капітана 2-го рангу Олександра Загузіна, начальника відділу експлуатації й спецпідготовки — флагманського зв’язківця вистачить не на один рік. У Севастопольському загоні морської охорони служать винятково контрактники. Але офіцер знає напевно — для того, щоб бути успішним у морі, навики треба вдосконалювати постійно. Чого й тренує підлеглих у спеціально обладнаному класі. Закріплює кожен на практиці.
Севастополь — Балаклава.
Вихід у море.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
