Цими днями своє 45-річчя відзначає Тернопільський національний економічний університет. Особливих врочистостей з цього приводу вирішили не влаштовувати. Помоляться в університетській капличці, зберуться колективом, щоб вшанувати ветеранів, подякувати тим, хто найбільше доклав зусиль до визнання відомого не лише в Україні, а й за її межами вищого навчального закладу, прийняти у велику родину нове студентське поповнення... І йти далі. Тож бесіда з ректором університету, доктором економічних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України Сергієм ЮРІЄМ (на знімку) була не так святкова, як ділова. Йшлося про глобальні проблеми: потребу створення системи української освіти, високі стандарти навчання, здатність відповісти на сучасні виклики суспільства, трансформацію у світовий освітній простір.
Створити систему, яка б діяла незалежно від влади
— Сергію Іллічу, для вузу 45 років — вік юний, особливо якщо мати на увазі, що в деяких шанованих університетів він вимірюється кількома століттями. Важко конкурувати з такими на ринку освітніх послуг?
— Звичайно, назва «авторитетів» сама за себе промовляє. Вона вже на них працює. Нам ще треба це виборювати, але час нині настільки спресований, що не дає підстав спочивати на лаврах ні тим, ні тим. Принаймні ми успішно пройшли випробування цьогорічною вступною кампанією, яку, з огляду на демографічні показники, різні новації, не назвеш простою. Конкурс був доволі високий, університет набрав студентів з усіх регіонів України. Наразі в нас навчаються 18 тисяч осіб, із них
вісім тисяч — на стаціонарі.
— Нині багато розказують про реформування освітньої галузі. Розмов вистачає, а ось якогось поступу не спостерігається. То які, на ваш погляд, реформи потрібні освітній галузі?
— Я взагалі був би обережний зі словом «реформи». На мою думку, набагато важливіше створити систему, яка б діяла незалежно від того, як змінюється влада. До того ж не лише освітню, а й фінансову, бюджетну тощо. Здорова, правильно вибудувана система сама відштовхуватиме недолугі новації. І навпаки — чутливо сприйматиме те, що піде їй на користь. Тут можна провести аналогію з людським організмом: якщо стається якась «поломка», всі сили мобілізуються, щоб підтримати його життєздатність. У жодному разі система не повинна залежати чи підпорядковуватися волі однієї людини. Погляньмо на США: хоч би хто прийшов до влади, добре налагоджений механізм управління державою практично не дає збоїв. Нікому не кортить вносити корективи до американської Конституції, яка залишається незмінною більш як двісті років. У нас після кожних виборів виникає спокуса перекроювати, часом радикально, напрацьоване попередниками. Я не проти вдосконалення, але інколи краще сім разів відміряти, ніж відрізати. Кожен намагається переписати історію під себе. Чи варто? Адже з неї, як і з пісні, слів не викинути. Як можна, скажімо, «прибирати» з підручників таку історичну постать, як Іван Мазепа? Ми це з легкістю робимо, а в Санкт-Петербурзі тим часом досліджують його значення як для Росії, так і для нинішньої України.
Або візьмімо фінансову систему. Мені, фінансисту, це ближче. Як викликали колись начальника фінансового відділу області до Києва, так і викликають. Просить він, для прикладу, мільярд гривень — дають півмільярда. Усі знають, що треба закладати більші цифри, щоб отримати хоч щось. Плюс симпатії до одних регіонів, антипатії до інших. Нікуди не зникло із вжитку слово «вибити». Більше того, керівники областей пишаються, якщо їм вдається «випросити» в міністерствах додаткові мільйони для тієї чи іншої галузі. Кошти як розподілялися, так і розподіляються в ручному режимі, постійно вносяться зміни до бюджету. Якби діяла чітка фінансова система, кожен регіон отримав би саме стільки, скільки потрібно для його розвитку. Звичайно, в межах можливого. У США, коли закладають у бюджет, образно кажучи, купівлю нового крісла для президента, то якби перевищили виділену суму, про це дізналася б уся країна. У Великій Британії королева, як і всі її піддані, сплачує податки. На утримання Букінгемського палацу закладають певну суму, і вона не може вийти за її рамки.
У Століття людини простолюдинам знову наказують затягувати паски
— У нас щороку збільшують кошти на утримання чиновництва. Саме воно, незважаючи на спроби оптимізації, невпинно розростається. Влада економить на школах, лікарнях, пенсіонерах, але аж ніяк не на собі, чим дедалі більше віддаляється від простих людей. Знайомий американець, який об’їздив мало не всі країни світу, розповідав, що такої концентрації дорогих авто, як у Києві, він не бачив. На тлі розкошів особливо вражають благання батьків про допомогу хворим дітям. Звичайно, добре, що Президент повіз у своєму літаку для лікування на Кубі хвору дівчинку з Рівненщини. Але ви правду кажете, що має бути вибудувана система, завдяки якій будь-яка дитина мала б отримати належну медичну допомогу.
— Організація Об’єднаних Націй проголосила ХХІ століття Століттям людини. Мільйонери в розвинутих країнах готові платити більше податків на розвиток своїх держав, наші олігархи ховають статки в закордонних банках, купують дорогу нерухомість за кордоном, а рідна країна існує лише для того, щоб викачувати з неї всі ресурси, не замислюючись про майбутнє. Про людей, відтворення робочої сили думають найменше. Зарплата депутата майже у двадцять разів перевищує мінімальну, різниця в доходах середньостатистичного українця та успішного підприємця — у 40 і більше разів. Це ненормальна пропорція. А населенню знову наказують затягувати паски. Куди далі? Здорова система спрямована на розвиток людини, хвора — вичавлює останні соки.
Як найкраще передати знання, напрацьовані людством
— Повернімося, однак, до освіти. За 45 років ваш навчальний заклад пройшов шлях від відділення одного з київських інститутів до авторитетного у країні, знаного за кордоном вишу. Що сприяло цьому, адже становлення відбувалося за двох систем? Особливо університет «рвонув» останніми роками. Коли інші чахли, ТНЕУ інтенсивно розвивався.
— Час нині такий стрімкий, що фактично немає значення, скільки років за спиною навчального закладу. Наше покоління збагачувалося надбаннями попередніх значно довше, ніж це потрібно нинішньому. І в цьому багатство покоління, яке йде за нами. Бачимо, якими швидкими темпами розвивається технічний бік суспільства, як змінюються соціальні стандарти. Завдання освіти — якнайкраще передати знання, які набуло людство у своєму розвитку. До того ж не лише визначені програмами. Велику роль відіграє матеріальна база, професорсько-викладацький склад. Ми зуміли сформувати й те, й те, маємо свого студента, рухаємо науку, розвиваємо міжнародні зв’язки.
А загалом система освіти архаїчна, доволі інертна до всіляких змін. Її підвалини закладало саме життя. Згадайте біблійне «спочатку було слово...». Незважаючи на появу електронних засобів, основою все-таки залишається спілкування викладача і студента. Як Сократ розмовляв із своїми учнями, так і нинішній професор намагається передати студентам усе, що знає сам. Є відповідні канони, вироблені часом. Інтернет існує для доповнення і розширення знань, але основна вісь навчання проходить через спілкування викладача і студента.
— Останнім часом на вступних іспитах запроваджувалися різні новації, що лихоманило і абітурієнтів, і викладачів. Відомо, що це не кінець: готуються нові пропозиції щодо зміни правил вступу. Як ставитеся до цього?
— Чекаємо прийняття закону про освіту. У проекті є багато позитивних моментів, хоч не з усім можна погодитись. Піднімаючи планку вступних балів чи опускаючи її, ми повинні передусім думати про молоду людину і в жодному разі не обмежувати її у виборі. Розумію, що нині в дефіциті робітничі спеціальності, не вистачає зварювальників, токарів, столярів, тощо. Але чи шляхом обмежень треба розв’язувати цю проблему? Гадаю, якби робітникам належно платили, то й дефіциту не було б. За радянських часів трієчник знав, що з такими оцінками до вузу краще не потикатися, але його ніхто не позбавляв права вступу до нього. Багато хто після закінчення училища, технікуму вступав до вузу і робив успішну кар’єру. Адміністративні новації не мають нічого спільного з розвитком системи освіти.
Кількість є, а ось якість...
— Якось стихли пристрасті навколо впровадження принципів Болонської системи. Ви й раніше, коли інші захлиналися в похвальбі, були доволі стримані в її оцінці. Що скажете тепер?
— Завжди вважав, що не можна сліпо копіювати чужий досвід. У Болонської системи є свої переваги, однак є речі, неприйнятні для нас. Треба запозичувати все краще із зарубіжного досвіду, але й свого не відкидати. Скажімо, в Німеччині можна вчитися впродовж п’яти—десяти років і працювати під час навчання. У Шотландії, коли ми укладали угоду про семестрові навчання наших студентів, обов’язкова умова — щоб вони не працювали. Кожна країна вирішує питання по-своєму.
— Ще не так давно в Тернополі було кілька приватних, комунальних інститутів, де готували економістів. Звичайно, конкурентами ТНЕУ вони не були, та деяким батькам не так важливо було, де саме навчаються діти, головне, щоб спеціальність звучала модно. Окремі з них цього року не витримали конкуренції...
— Рано чи пізно це мало статися. Які знання може дати вуз, розташований у дитсадку чи на приватній квартирі? Ні відповідної матеріальної бази, ні професури. Але був попит, була й пропозиція. Чимало тернополян, які виїхали на заробітки за кордон, вважали справою честі дати дітям вищу освіту, тому й плодилися приватні інститути. Їхні керівники з часом зрозуміли, що на освіті багато не заробиш, якщо ставитися до справи відповідально. Це важка праця.
— Нині часто можна почути, що у нас забагато юристів та економістів. Ви також так вважаєте?
— На мою думку, їх недостатньо. Тобто кількість є, а ось якість... Не кожен випускник здатний скласти баланс чи перспективний план розвитку фірми на 5—10 років. Із критеріями оцінки знань також не все однозначно. Дуже часто той, хто мав під час навчання четвірки, добре орієнтувався на практиці, а круглі відмінники розгублювалися. Щоб бути успішним, треба вчитися все життя. Те саме стосується юристів. З дипломами багато, але справжнього фахівця знайти непросто.
— Ви часто буваєте за кордоном. Можете порівняти тамтешніх студентів із нашими?
— У нас батьки довго тримають дітей під своїм крилом, і вони менш самостійні. У розвинених країнах їх раніше відпускають у вільне плавання, не так регламентують. Вони більш незалежні в поглядах, вміють відстоювати свої права. Згадайте останні заворушення в низці країн Європи. Рушійною силою там було студентство. Об’єктивним чинником є й те, що за кордоном студентами стають у більш зрілому віці.
— Сергію Іллічу, щось не зовсім ювілейна і дещо песимістична вийшла розмова...
— Що ви! Я оптиміст і впевнений у кращому майбутньому України, отже, всіх нас. Песимісти не мають права працювати з молоддю. Інша річ, що проблем нагромадилось і в освіті, і в державі доволі. Розпочато низку реформ. Головне, щоб вони проектувалися на людину, щоб завдяки їм ми вийшли на пряму дорогу, а не заглибились у ще більші нетрі. А для цього варто думати глобально, а діяти локально.
— Вдячна за бесіду. Всіляких гараздів вам і університету!
Бесіду вела Любов ЛЕВИЦЬКА.
Тернопільська область.
«Ми України славу по світу пронесем...»
Студенти завжди мають запитання до ректора.
Фото з архіву університету.
