За дев’ять місяців виробництво продуктів нафтопереробки проти 2005 року знизилося більш як на 12 відсотків. Роздрібний ринок втрачає тисячі тонн бензинів і дизпального. Вітчизняні НПЗ, по суті, задовольняють близько 75 відсотків внутрішнього попиту, а бюджети всіх рівнів не отримують мільйони гривень платежів.
Скажу більше: якби модернізація, про необхідність якої так довго говорять урядовці, вже відбулася, країна мала б значно менше проблем із поточним рахунком платіжного балансу, ніж зараз. Адже, купуючи бензин у Росії та Білорусі, ми, фігурально кажучи, годуємо їхні економіки, вимиваючи валюту зі своєї. На такому тлі й державна програма про імпортозаміщення і заклики всіляко підтримувати вітчизняного виробника сприймаються як інформаційний піар.
З низки оголошених урядом реформ знову випала нафтопереробна галузь із морально застарілими та фізично зношеними фондами. Ринок нафтопродуктів регулюється адміністративно, а регулятори покладаються більше на меморандуми з нафтотрейдерами, ніж на співвідношення попиту й пропозиції на внутрішньому ринку. Нібито логічно, зважаючи на можливість у разі потреби притиснути ціни на бензин і дизпальне. Але вкрай нерозважливо — з огляду на мінливу кон’юнктуру світових цін на нафтопродукти. Адже сьогодні вони падають, але завтра — зростають. Це ми бачили цього року, і це побачимо наступного. То чи не розумніше регулювати внутрішні ціни за рахунок нафти, переробленої на власних потужностях? Приміром, що заважає струсити пил з низки логічних пропозицій виробників нафтопродуктів, які з року в рік відкладаються міністерськими чиновниками? Нагадаю, свого часу йшлося про встановлення (на три роки) нульової ставки ПДВ на імпорт нафти й мита при імпорті устаткування, машин і механізмів, необхідних для модернізації потужностей НПЗ — проігнорували. Якщо не можна знижувати податки, то чому б їх сплату не відтермінувати? Пропонувалося для цієї категорії товарів на період реконструкції застосовувати вексельні розрахунки з відстрочкою платежів — не прислухалися. Про звільнення на цей час заводів від сплати податку на землю — взагалі чути не захотіли. Це при тому, завважте, що модернізація галузі — не забаганка великого бізнесу, а нагальна потреба економіки, зорієнтованої на підвищення добробуту населення. Це при тому, що наявний потенціал переробки сировини вже не дає змоги вітчизняним НПЗ працювати прибутково, провокуючи їх на застосування тіньових схем бізнесу. Цього року переробляли нафту менше половини наявних заводів. Уряд спокійно спостерігав за тим, як сперечалися виробники і трейдери. Пропозиції обмежити вплив імпортерів на ціни внутрішнього ринку наражалися на залізний аргумент — неспроможність українських переробників виготовляти якісні бензини. Авжеж, НПЗ західного регіону країни й раді переробляти легку азербайджанську нафту, але не мають належного устаткування. А історія з річним простоєм Одеського НПЗ свідчить, що за ручного управління галуззю потрібна не тільки модернізація, а й політична воля регулятора здійснювати реформи не на словах, а на ділі. Адже тут провели модернізацію, яка дала змогу випускати бензин стандартів Євро-4 і Євро-5, але поміняли напрямок прокачування сировини нафтопроводом Одеса—Броди. Чого доброго, так ми можемо зупинити не один Одеський, а всі п’ять НПЗ. Нагадаю, упродовж двох останніх років вивели з експлуатації два десятки європейських заводів загальною потужністю 134 мільйони тонн нафтопродуктів на рік. Як на мене, уряд мав би попіклуватися про розробку спільно з виробниками і трейдерами державної програми з розвитку вітчизняної нафтопереробної галузі до 2030 року. У такий спосіб можна зняти всі ризики, які стоять перед галуззю не перший рік.
