Чергову акцію протесту проти тортур у слідчих ізоляторах провела нещодавно громадськість. Близько 20 її учасників пікетували будівлю Державної пенітенціарної служби. В рамках мітингу відбулося театралізоване дійство, в ході якого всіх перехожих переконували,  що в СІЗО люди позбавлені можливості отримати належну адекватну медичну допомогу . І тому вони приречені на муки й страждання, а подекуди — й смерть.

Киянка Зоя Корпиленко прийшла до стін цієї будівлі вже не вперше. Жінка декілька місяців марно намагається дізнатись про справжній стан здоров’я свого сина Сергія. З її слів, його жорстоко побили правоохоронці, коли допитували у зв’язку з підозрою у крадіжці мобільного телефону. Пізніше, чекаючи суду в Лук’янівському СІЗО, він не мав змоги лікуватися, понад те — захворів на пневмонію.
— Нині Сергій у слідчому ізоляторі. Потрапив він туди фактично здоровим, а вже там став інвалідом і підхопив туберкульоз. Ніхто його не лікує. Уявіть собі, там камери на 30 чоловік розраховані, а сидять 60. Самі розумієте, сплять по черзі на ліжках, — каже вона. — Там можна отримати які завгодно хвороби. Адже сидять арештанти всі разом, і хворі, і здорові.
— На жаль, такі випадки не поодинокі. Днями в Київському СІЗО загинув 26-літній підозрюваний у крадіжці Денис Зайцев, — розповідає один із учасників акції, координатор Харківської правозахисної групи Андрій Діденко. — Доведеним можна вважати лише один епізод, який інкримінують Денисові, а саме — крадіжку пуховика вартістю 249 гривень. Його понад 5 місяців тримали в СІЗО, хоча в подібних випадках доцільно обмежитися м’якішим запобіжним заходом, наприклад, підпискою про невиїзд. У слідчому ізоляторі в Зайцева почала прогресувати тяжка інфекційна хвороба, яка призвела до відмирання нервової системи. Поступово він втратив здатність ходити, говорити, писати. Слідчий, а також медичний персонал СІЗО не вжили вчасно заходів для переведення його до спеціалізованої лікарні. Чоловіка перевели лише тоді, коли допомогти було вже неможливо. Перед смертю Д. Зайцев важив 35 кілограмів і був паралізований. Незважаючи на це, його тримали прикованим наручником до ліжка, через що хворого не могли доставити в реанімацію. Частину реанімаційного обладнання персонал лікарні перевіз у його палату, але повноцінної реанімаційної допомоги не надали.
Випадки катування у тюрмах, міліції та СІЗО дедалі частішають, кількість смертей у цих закладах за рік подвоїлася, переконують правозахисники.
На їхню думку, закритість і недостатня гнучкість сучасної пенітенціарної системи не дозволяє їй ефективно відповідати на епідемії ВІЛ-інфекції, туберкульозу та інших суспільно небезпечних захворювань.
— Нині ситуація така: в’язні, котрі після вироку суду відбувають покарання, мають хоч і не великий, але бодай якийсь шанс отримати лікування, — веде далі Андрій Діденко. — Що ж до ув’язнених у слідчих ізоляторах, то вони фактично поза законом. Якщо людина захворіла на невиліковну смертельну недугу, то вона не може бути звільнена за станом здоров’я, тому що вирок стосовно неї не набув законної сили. А також вона не може бути переведена в спеціалізований заклад, бо вона знову ж таки ще не є засуджена.
Українські правозахисники пропонують комплексний підхід до вирішення проблеми медичного обслуговування осіб, позбавлених волі. Вони переконані: щоб змінити ситуацію, необхідно вивести медичних працівників із підпорядкування пенітенціарної служби, внести зміни до чинного Кримінально-виконавчого кодексу України та Закону «Про попереднє ув’язнення». Але найголовніше — необхідно змінити існуючу практику і ставлення до даної проблеми з боку співробітників цієї служби. В іншому разі суспільство отримає велику кількість скалічених людей, які втратили здоров’я і помирають, а також численні грошові компенсації із кишень платників податків їхнім близьким і родичам унаслідок рішень Європейського суду із прав людини проти України.