Неупередженої історії не буває

Шановна президія, шановне зібрання!

Для мене велика честь бути сьогодні разом з вами на такому знаковому заході. Позначення 75-річчя Інституту історії України на державному рівні, згідно з відповідною постановою Верховної Ради України, має винятково важливу роль. Як сказав Валерій Смолій, це насамперед акт реабілітації історичної науки і її представників. На превеликий жаль, ми надто мало зробили для того, щоб торжествувала історична правда.

Разом з тим, такі рішення слід, очевидно, розглядати і як акт перестороги. Перестороги, яка полягає в тому, що до науки і науковців потрібно ставитися як до об’єктивної даності, як до барометра, до незаангажованого оцінювача минулого й суспільних процесів. І неповторення чогось подібного тому, що наша історія знає у вигляді «філософського пароплаву».

Але головним і визначальним чином ця подія — стимул і нагадування необхідності об’єктивного прочитання минулого, яке, за висловом Шекспіра, слід розглядати як чернетку майбутнього.

Особливо сьогодні й особливо з урахуванням того, що періоди великих зсувів і зламів — найсприятливіші для істориків. Бо ними ніколи займатися владі й над ними не тяжіють установки та різного роду стереотипи. А отже, з’являється можливість вихопити, зробити ту необхідну роботу, яка відповідає не лише історичному моменту.

Значення цієї постанови я бачу і в тому, що нині фактом є та обставина, що історія виступає інструментом внутрішньої політики. Варто подивитися на війну пам’яті та на війну пам’ятників, щоб підтвердити цю очевидну тезу. У нас відбувається незбагненний процес з’ясування стосунків з минулим, що не додає історичного оптимізму.

Наступний момент, який актуалізує і сьогоднішнє зібрання, і власне 75-річчя інституту, — це надзвичайно низький рівень історичних знань. Їх заідеологізованість та засміченість. Звісно, це не проблема тільки України, це проблема і для країн з усталеною демократією. Але для них вона не є критично важливою. Оскільки, знову ж таки, у них усталені й передбачувані суспільства. У нас же ця проблема обертається загрозою внутрішніх конфліктів. Що, зрозуміло, потрібно враховувати.

Виходячи з факту низького рівня історичних знань, нам треба ставити питання про проведення в Україні загального історичного всеобучу. Насамперед для тих, хто приймає рішення. Маю на увазі політичний клас, або тих, кого ще зазвичай називають політичною елітою.

До того ж наша історична пам’ять бачиться мені багатошаровою і суперечливою. В ній напластовані різні оцінки, різні бачення, різні світоглядні та життєві установки. Отже, українська пам’ять є конфліктогенною. І вона, в свою чергу, передбачає декілька векторів розвитку України. Особливо, якщо подивитись на те, що відбувається сьогодні: одні кажуть, що Україна завершила свій шлях до Європи і повертається на євразійський простір; інші — Україні історично притаманна Євразія; треті — пропонують відтворення щось на зразок СРСР. Ось такі наші пам’ять, життєві установки, не кажу вже про політичні.

Вважаю, що проблема України і проблема української влади полягає в тому, що, як правило, вона не має опори в суспільстві, за винятком небагатьох моментів нашого історичного розвитку. І весь час будь-які перетворення, будь-які реформи нав’язуються зверху, переслідують мету ощасливити людей. Натомість немає спільного розуміння історичної місії України і призначення її громадян.

Завдання історичного цеху — знайти спосіб вилікувати рани минулого. Якщо Україна зможе знайти підходи до єднання і мирного врегулювання конфліктів, вона отримає унікальний досвід і для себе, і для світу. У нас неодноразово були моменти, коли Україна стояла на межі громадянського конфлікту. Але ми знаходили компроміс і приймали необхідні рішення. Це давало нам змогу вирівняти те, що називається історичною ходою. Переконаний, що Україна не може далі розвиватися виключно через конфлікт. Ми ж живемо від конфлікту до конфлікту. Надалі це неприпустимо.

Узагальнено можна сказати, що наше ставлення до історії зорієнтовано на те, щоб вона виконувала переважно дві функції. Умовно я позначу їх так: функція звеличення і функція боротьби. Якщо потрібно на свята показати нашу тяглість, нашу героїку, говоримо виключно про звитяжні аспекти нашого життя. Коли ж хочемо в наш, український, спосіб сподобатися або кличемо на барикади, говоримо про наші рани та поразки. І зазвичай приводимо хрестоматійну фразу Винниченка, що українську історію не можна читати без брому. Договорилися до того, що почали святкувати наші поразки і втрати. Гадаємо, що нас поважатимуть за те, що ми тривалий час страждали. А тоді як нас в кращому випадку поблажливо плескають по плечах і кажуть: ми підтримаємо ваші європейські устремління. Простежується прагнення, насамперед в політичному середовищі, створити нову, її називають українською, ідентичність на щасливій, чи навпаки нещасливій історії. Це, думаю, в обох випадках контрпродуктивний підхід, а точніше — шлях у нікуди.

Ще один аспект, на якому треба акцентувати увагу, полягає в тому, що історія стає інструментом зовнішньої політики. Зокрема, в країнах так званого перехідного характеру виразно проступає тенденція до героїзації, удревлення своєї державності. Очевидно, для того, щоб продемонструвати свою тяглість і поставити себе в рівень з європейською спільнотою.

У цьому контексті перед нами постає багато проблем — і наукових, і практичних.

Взагалі мені бачиться, що сьогодні ми повинні говорити про те, що проблема не в Україні, а в нерозумінні природи української держави, в нерозумінні природи власне України. Як з боку європейських, так і з боку російських політиків. Але насамперед — з боку українських політиків. Звідси всі проблеми.

Усе це чинники ускладнення історіописання. Особливо в Україні. Утім, як і на всьому пострадянському просторі.

Додаймо до цього нові явища, які ще належить осмислити: кольорові революції і зіткнення на пострадянському просторі аж до війн:

— формування нової конфігурації світу, який вже не орієнтований на один чи два центри впливу, а стає багатовекторним. Це, зрозуміло, вносить сум’яття, в тому числі, в політичне середовище України. І, очевидно, призводить до наступного явища — адже глобальні центри шукають собі сфери впливу, обґрунтовуючи це, в тому числі, з історичних позицій. Відповідно завдання для політичного середовища України і науковців — не відбиватися, а демонструвати солідну наукову позицію;

— криза державності, яку переживає Україна на шляху пошуку своєї ідентичності;

— перехоплення політиками провідної ролі у творенні національних історій. Саме вони намагаються формувати завдання і політику пам’яті. Більше того, ми спостерігаємо намагання ставити завдання науковому співтовариству у таких чутливих питаннях, як питання мови і міжнаціональних стосунків. Намагання стримати такий порив, направити його в конструктивне річище наштовхується на глухий опір.

Переконаний, що сьогодні створено належну інтелектуальну базу для переведення історичних досліджень на якісно нову основу. Відбулася, якщо хочете, зміна віх. Причому цивілізовано, осмислено і відповідально. Загалом можна говорити, що визначено концепцію історії України і українського народу у сув’язі із загальноцивілізаційним поступом, як її органічної складової частини динамічного світу.

Колектив і напрацювання колективу дозволяють говорити, що інститут переходить у нову якість свого наступного 75-річчя. Стрибок у нашому розвитку не відбувся через те, що в нас не було історичного розбігу — у плані осмислення того, яким є наше минуле, якою має бути платформа, фундамент нашого дальшого розвитку. Неупередженої історії не буває, дослідник пропускає її крізь своє світосприйняття. Напрацювання інституту свідчать не лише про те, що колектив впевнено розвивається. Вони свідчать, що Україна володіє унікальною історією, яка має служити нам і для пізнання, і для наступного нашого розвитку. Щасливого людського і державного розвитку!