Про цілителя Віктора Громова з Верхньодніпровська Дніпропетровської області щомиті згадують зовсім незнайомі між собою люди не тільки в різних куточках України, а й у різних країнах. Для тих, хто шукає його допомоги як останньої соломинки, через яку можна перейти через прірву хвороби, як-то кажуть, народитися вдруге, не стають на заваді ні кордони, ні вчорашній скепсис переконаних прихильників ортодоксальної медицини. Одним він уже допоміг — і зцілені дякують за кожен новий день життя, інші ще тільки збираються до нього в дорогу, сповнені хвилювань і сподівань.
Нинішній рік для Віктора Громова особливий — 2 листопада йому виповнюється сорок п’ять років. Це вік, у якому успішна, затребувана людина, зазвичай, замислюється про перші підсумки та з новими силами продовжує йти до нових здобутків. У цілителя вони присвячені не собі, не якійсь ефемерній ідеї, а кожному, хто з’являється на порозі його помешкання з проханням про допомогу. А люди це різні — імениті, публічні, багаті і зовсім звичайні, вирвані з безкінечних селянських клопотів несподіваним нездужанням... Для всіх них Віктор Громов — надія.
«Не бійся робити добро...»
Кажуть, що справжній дар дається людині не як нагорода, а як випробування, як хрест... Віктора Громова доля не шкодувала з перших хвилин життя. Він народився з тяжким діагнозом, який для багатьох стає вироком, — ДЦП. Ніколи не чув ні маминих колискових, ні її плачів відчаю через його хворобу. Для нього ніхто не шукав цілителів. Хлопчика-інваліда мати залишила в пологовому будинку. В неї попереду було своє життя, а в нього — інтернат для дітей з вадами здоров’я.
Дивні, світлі, ясні видіння приходили до нього змалечку. Вони ні до чого не спонукали, не навчали, а тільки тішили душу дитини, для якої зробити кілька кроків і вимовити кілька слів було справжнім щастям, про яке й не здогадуються в родинах, де зростають здорові діти. Для персоналу інтернату сирота залишався понівеченим хворобою тілом, у якому вони байдуже не помічали психічно нормальну й спраглу до пізнання всього нового дитину. Втім, і ця черствість була м’якшою й солодшою за копняки розгніваної виховательки, лють якої Віктор Громов пам’ятає й досі.
Голгофою усіх страждань сироти стала смерть на його руках однолітка-підлітка. Той помирав від пухлини мозку, й Віктор усю ніч намагався полегшити страждання друга, притискав долоні до його хворої голови. На ранок на руках залишилися дивні багряні відбитки, мов прощальний знак від товариша, який відійшов у інші світи. Несподівано для себе Громов почав молитися Богу, хоча ніхто й ніколи не вчив його святих слів. Хлопець бачив перед собою людину в білому, й вона говорила: «Не бійся робити добро...»
Відтоді світ навколо Віктора Громова почав стрімко змінюватися. Став настільки багатовимірним, що звичайним людям цього й не збагнути. Він наперед знав події, які відбудуться у їхньому житті, й не таївся, а розповідав, намагався попередити, щоб відвернути небезпеку. Утім, мало не всі воліли віднести таку поведінку на прогресування його хвороби.
Звісно, так могло тривати тільки до першого справдженого пророцтва. Потім настав короткий час здивування, затим — мить приголомшення, після якої цікавість, повага й довіра повели вервечки людей до інтернату, де жив унікум. Серед десятків і сотень неймовірних історій чи не найбільшого розголосу набув випадок з родиною директора великого підприємства. Його внука бралися лікувати й вітчизняні світила, й закордонні фахівці, втім — безрезультатно. Хлопчик не міг ходити. Перші кроки він зробив тільки завдяки Віктору Громову.
Певна річ, після такої новини незвичайним інтернатівцем зацікавилися й перші особи Дніпропетровської області. Невдовзі вони посприяли, щоб для Громова було скликано профільну медичну комісію, на якій його визнали психічно здоровою людиною, яка не потребує перебування в спеціальному інтернаті.
«Зірки» також нездужають
Про те, куди податися сироті з казенних стін, подбали зцілені ним люди. З перших днів до дверей нового помешкання Віктора у Верхньодніпровську почали стукати люди, які чекали дива. Вони прибували з найвіддаленіших областей, адже слава про сильного цілителя невдовзі міцно закріпилася за Громовим. Перше знайомство залишає не тільки полегшення, а й надзвичайну симпатію до простого, уважного, щирого чоловіка, який попри фізичну немічність має незбагненну силу. Притягує, заспокоює його віра в Бога: ікони, свічки, молитви, без яких не минає жоден його прийом. Звісно, для багатьох є важливим і те, що цілитель не бере за свою допомогу визначеної винагороди. Кожен дякує йому, як може.
Нині вільно потрапити на прийом складно, люди записуються заздалегідь і, прибувши чи своїм ходом, чи спеціальним «рейсом до Віктора Громова», терпеливо чекають у довжелезних чергах. Приділити кожному більше п’яти хвилин за такого напливу людей не можливо, але й цього достатньо, щоб надзвичайно «гарячі», як відзначають усі зцілені, руки Громова зробили диво.
Перелік знаменитостей, які звертаються по допомогу до верхньодніпровського цілителя, вражає: Філіп Кіркоров, Андрій Малахов, Андрій Григор’єв-Аполлонов, Наталія Крачковська... Віктор Громов — бажаний гість найрейтинговіших ток-шоу, про нього пишуть статті, знімають документальне кіно, обговорюють, діляться «досвідом одужання» у соціальних мережах. Його феномен бентежить, вабить, захоплює, але найголовніше — зцілює.
Щастя служити людям
Найтяжче для Віктора Громова в його дарі — знати наперед власну долю. У день свого весілля він спантеличив наречену дивним зізнанням, що вона призначена для іншого й що з цим нічого не можна вдіяти. Так воно й сталося. Колишня дружина Тетяна не витримала того, що чоловікове життя присвячене служінню іншим людям — до нестерпного болю у голові, до носових кровотеч, до втоми, яку можна перемогти лише тривалими й усамітненими молитвами. Тетяні місця у цьому служінні не було. Нервувала вона й через те, що бувають у нього й небезпечні відвідувачі: навіть намагалися отруїти, сліпо думаючи, що цілитель не відчує злих намірів.
Тепер Тетяна — чужа щаслива дружина, а Віктор Громов — її хороший друг. Він привітав її з народженням доньки, й жінка добре знає, на чиє плече зможе обіпертися в біді. У день їхнього весілля він їй зізнався, що це — найщасливіша подія в його житті. А Віктор Віщий, як його часто називають, не помиляється...
Утім, Віктор Громов — більше не сирота-одинак. Доля, хоч і запізно, але повернула йому вкрадене. Він багато років шукав свою матір, по зернятку збирав дорогоцінну інформацію. Не тому, що хотів якось дорікнути їй за тяжке дитинство. Син усе пробачив, схилившись до великої християнської істини: «Бог розсудить». Але подивитися мамі в очі, зізнається, дуже хотілося. Тепер у нього — численна рідня: і матір, і вітчим, який зі сльозами прийняв Віктора, й дві чудові сестри, троє племінників... До мами, яка довгі роки жила з думкою, що її первісток-інвалід, якого народила у шістнадцять років, після тяжких пологів помер, він відчуває щирий жаль. Лікарі їй сказали неправду, а про батька свого сина вона й досі говорити не хоче. Жінка переконана, що була Богом покарана за свій гріх, захворівши на рак. І відчуває, що до життя її тоді повернули не тільки вісім хіміотерапій, а й щире каяття у храмі.
Тепер вона має щастя клопотати на кухні в очікуванні Віктора й тримати в руках розкішні букети, які він дарує від щирого серця. До речі, з такою ж світлою радістю Громов відвідує свій інтернат, який, хоч і розташований у новому приміщенні, але залишається прихистком та місцем роботи багатьох знайомих йому з дитинства людей. І йому там також завжди раді.
Побачення з рідними та друзями — звісно, справжні свята. А на них у Віктора Громова мало часу. Його постійно чекають ті, хто втомився від болю чи розчарувався в традиційних методиках лікування. Він звик допомагати людям. А це та царина, яка не знає вичерпності. Є у цілителя з Верхньодніпровська й сили, й бажання служити добру, а значить, у тисяч людей є надія.
Свого часу цілитель проводив прийом у редакції Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Зоря Полтавщини» й багато людей вдячні йому за допомогу. «Зоряни» щиро вітають Віктора Громова з днем народження і бажають душевного затишку та наснаги для нових звершень.
Олена МАКСИМЕНКО, журналіст.
Фото надане газетою «Зоря Полтавщини».
