— стверджує Генеральний консул Словацької Республіки в місті Ужгороді Маріан Сладечек
Із досьє «Голосу України»
Інженер Маріан Сладечек народився 14 травня 1959 року в місті Нітра (Cловаччина). Там закінчив загальноосвітню школу та будівельне профтехучилище. Потім — Одеський інженерно-будівельний інститут. Служив в армії. Працював за фахом на підприємствах Братислави, у словацькому міністерстві лісового і водного господарства. З 1992 року — в системі МЗС Словаччини. Обіймав різні посади. Працював дипломатом у Загребі, Белграді, Києві. З 13 серпня 2007 року — Генеральний консул Словацької Республіки в місті Ужгороді. Одружений. Має доньку Мартіну.— Пане Генеральний консуле, з Україною вас особисто пов’язує багато чого. Найкращі юні літа — студентські — ви провели на півдні нашої країни, чотири роки керували консульським відділом словацького посольства в українській столиці, а тепер уже п’ятий рік — в Ужгороді...
— Це справді так. Мені подобається Україна, мені цікаво тут працювати. А якщо моя праця дипломата робить, нехай і скромний, внесок у двосторонні відносини між Словаччиною та Україною, — то буду лише вдячний долі. Бо впевнений: дві наші дружні слов’янські сусідні держави мають вибудовувати свої відносини на традиціях дружби, взаємної вигоди і належності до спільної слов’янської культури й історії.
— Розпочнімо нашу розмову з головного, що нині найбільше цікавить простих громадян: коли все-таки можна сподіватися на реальне скасування візового режиму? Що, на вашу думку — і як Генерального консула, і як члена міжурядової комісії з питань транскордонного співробітництва, — виступає перепонами? Коли і в який спосіб, виходячи також і з домовленостей президентів двох держав, їх можна буде позбутися?
— Я впевнений, що Україна обрала правильний шлях свого розвитку — європейський.
Що ж стосується строків скасування віз, то це вже важке питання для мене, адже тут багато залежатиме від українського уряду. Насамперед від того, як він виконуватиме умови «Дорожньої карти».
Передбачаю, що слово «умови» звучить для людей у цьому контексті дещо неприємно й, може, навіть дратівливо. Але мусимо усвідомити: розвиток будь-якого процесу завжди пов’язаний із виконанням певних умов або кроків...
Найважливіші завдання, які поставлено в «Дорожній карті», — безпечний кордон, біометричні паспорти й документи та відпрацювання деяких внутрішніх моментів... Я бажаю Україні вкластися в ті строки, які вона сама для себе визначила. На це треба дивитися оптимістично. Якби щось і не вдалося — треба доопрацювати.
Що стоїть перепоною? На це запитання мають свій, дещо відмінний погляд жителі Закарпаття (особливо прилеглих до кордону районів, яким хочеться їздити, бо це близько, бо є засоби, бо там можуть знайти роботу, бо там живуть родичі тощо) і мешканці центральних областей такої великої держави, якою є Україна... Мабуть, зайвим буде казати, що тут потрібно докласти зусиль самому українському урядові, Євросоюзу загалом і нашій країні зокрема як членові європейської спільноти. Бо наш, словацький, досвід також у деяких аспектах може стати в пригоді Україні.
Наголошу ще раз: я — оптиміст. І не бачу якихось нездоланних перепон на цьому шляху. Треба всім сторонам працювати. Тоді можна вирішувати й будь-які питання.
— Та продовжимо розвивати думку щодо скасування консульського збору, який, як я розумію, стосується надання лише словацьких національних віз. Цікаво, отже, скільком громадянам України вже надано візи не загальні шенгенські, а суто словацькі?
— Їх було надано торік трохи більш як трьом сотням українців. Але минулий рік не може слугувати прикладом, оскільки був прямий вплив кризи і менше людей їздило за кордон. Приміром, 2008 року словацькі національні візи було видано понад восьмистам громадянам України, наступного — шестистам, а в поточному вже бачимо, що їхнє число, мабуть, сягне докризового рівня.
Медіа роз’яснюють зацікавленим людям, суспільству загалом, що скасування консульського збору — це інше, аніж скасування візового режиму. Це лише один із кроків його лібералізації для певних категорій громадян, які сплачують за візу не 75, а лише 35 євро... А цілком скасувати візи може лише вся спільнота країн Європейського Союзу, а не котрась із держав-членів.
— Цікаві аналогії: Закарпатська область межує з чотирма країнами Євросоюзу, зі Словаччиною сусідять три райони — Великоберезнянський, Перечинський та Ужгородський. І водночас між нашими державами є три види прикордонних переходів: два автомобільні цілодобові міжнародні — «Ужгород—Вишнє Нємецьке», «Малий Березний—Убля»; пара залізничних — «Чоп—Чієрна-над-Тисою», «Павлове—Матьовце»; один «денний» пішохідний — «Малі Селменці—Великі Селменці». А так званий кінно-пішохідний «Забрідь—Улич» та ще «Соломонове—Чієрна-над-Тисою» — на стадії чи то планування, чи то реального відкриття... І все-таки черги на кордоні не зменшуються, а часом і зростають. Отже, переходів замало?..
— Над вирішенням цих питань працюють центральні державні органи обох країн. Зі словацької сторони — два міністерства: внутрішніх справ — це прикордонний контроль; фінансів — це митна справа. Відповідно й профільні центральні відомства України. Як вони домовляться, як вирішать, які кошти виділять — із того й виходитимемо.
Двостороння міжурядова комісія з питань транскордонного співробітництва, членом якої я також є, виробила конструктивні пропозиції після чергового засідання на початку червня в місті Михайловці. Це справді певні полегшення. І незабаром, після публікації в офіційному виданні, набудуть сили закону такі три позиції: дозвіл на малий прикордонний рух надаватиметься українським громадянам (а це закарпатці) безкоштовно — без зборів (дотепер це коштувало двадцять євро); документи для його надання розглядатимуться не впродовж шістдесяти, а лише тридцяти днів; під час одного в’їзду на територію Словаччини можна буде перебувати там не тридцять діб, а дев’яносто. До речі, українську частину міжурядової комісії очолював закарпатець, міністр МНС Віктор Балога. Мені приємно, що саме ваша газета «Голос України» за 11 червня повідомила: ключовими на засіданні були питання спрощеного оформлення віз та розбудова пунктів перетину кордону. Але рішення приймають у столицях. До речі, наприкінці жовтня в Ужгороді відбудеться чергове засідання цієї двосторонньої міжурядової комісії.
Головне, що керівництва Кошицького та Пряшівського самоврядних країв і Закарпатської облдержадміністрації зацікавлені в якнайшвидшому розв’язанні проблеми черг. Якщо відверто, потрібні кошти для сучасного технічного переоснащення контрольно-пропускних пунктів. І їх, так виходить, повинні відшукати прикордонні регіони обох держав. Бо саме вони покликані задовольняти такі специфічні потреби жителів своїх територій, як, зокрема, повнокровне функціонування малого прикордонного руху.
Наприклад, «Улич—Забрідь» — це надто специфічний перехід насамперед для України, але і для Словаччини. Бо жителям райцентру Великий Березний і сіл, розташованих північніше, було б зручно пересікати кордон саме там, а не їхати з гірських сіл униз до Малого Березного. Водночас мешканцям словацьких північно-східних населених пунктів також, щоб дістатися до переходу «Убля—Малий Березний», треба долати маршрут довжиною півсотні кілометрів. Одне слово, до порядку денного тих справ, які слід розглядати на рівні Пряшева та Ужгорода, внесено це питання, але його не знайдете в робочому графіку Братислави і Києва. До того ж регіональна влада суміжних прикордонних областей обох держав без фінансової допомоги й однієї, й іншої столиці його не вирішить.
— Уже 72 роки колись єдині держава, територія, навіть населення через історичні обставини роз’єднані кордоном, але родинні та економічні зв’язки тривають і розширюються. Тому місцевий прикордонний рух тут дуже доречний. Та, на відміну од Угорщини чи Польщі, надто «важко стати його учасником»... Як Генеральний консул, у чому бачите шляхи полегшення для громадян України?
— Частково продовжує свій вплив та само проблема — черги і брак фінансів. Приміром, найбільший український КПП «Ужгород», скажу м’яко, запізнюється з реконструкцією вже на кілька років. Чому там скасовано пішохідний перехід? Відсутня з українського боку необхідна інфраструктура. Хоча й це питання вже начебто вирішується, оскільки стало предметом інтересу єврофондів.
Щодо самого малого прикордонного руху, започаткованого в жовтні 2008 року, то маю сказати, що був присутній впродовж усього процесу втілення цього договору в життя, але водночас не брав участі в засіданнях комісії, яка ухвалювала умови — там учасниками були представники міністерств закордонних і внутрішніх справ Словаччини. А українська сторона цю місію і всю відповідальність доручила послу України — тоді це була пані Інна Огнівець. Вона опинилася в нелегкій ситуації: була і членом, і шефом комісії. Звичайно, їй сприяли експерти. Але на багатьох зустрічах вона була сама. Знаю, що тодішній український Президент і уряд прагнули укласти і підписати угоду якнайшвидше. Уже тоді ми трохи непокоїлися, чи то правильний шлях, коли лише чиннику часу надавати перевагу?
Доречно сказати про угоду з Угорщиною, яка стосується малого прикордонного руху і яка розроблялася із залученням закарпатських владних органів. Вони працювали в комісіях, їздили з цього приводу до Будапешта і Брюсселя. Зрозуміло, що в області проживають до 150 тисяч угорців. Але ж Угорщина отримала від Брюсселя тимчасові винятки із правил. До 50-кілометрової зони включено обласний центр Ніредьгаза. Для закарпатців це приємний факт. А наша угода, в якій суворо дотримано всіх вимог брюссельських правил, поширюється на 50 кілометрів, разом із зовнішніми, тобто західними, межами адміністративно-територіальних одиниць. До того ж міські населені пункти повинні розташовуватися до 30 кілометрів від кордону, як місто Михайловці — адмінцентр однойменного округу, хоча двадцять кілометрів його західної частини входять до зони...
Роль Генерального консульства дуже важлива, але ми лише виконавці умов договору...
Щодо Польщі. Вона довго й терпляче разом з Україною шукала певний і хороший варіант. Скористалися й досвідом Угорщини і Словаччини.
— Багато точиться розмов про різнобічну економічну і співпрацю в гуманітарній сфері між прикордонними регіонами України та Словаччини. Ви вже п’ятий рік працюєте в Ужгороді, то яка ваша оцінка цих взаємин?
— Це багатогранне співробітництво, яке поширюється практично на всі сфери суспільного життя: від економіки, культури, науки до туризму, екології, заповідної справи, попередження паводкових ситуацій... І, що цікаво, набуває щодалі нових, більш глобальних обрисів, залучаючи в свою орбіту, зокрема через асоціацію «Карпатський єврорегіон», також краї та області сусідніх із нами держав — Польщі, Угорщини, Румунії. Це добрий європейський приклад спільного розв’язання питань регіонального рівня, зміцнення й подальшого розширення транскордонної співпраці. Тому й заслуговує оцінки позитивної, високої.
— Щиро дякую за відверту і змістовну розмову!
Вів бесіду Василь НИТКА.
Фото Ігоря ПРИБУЛИ.
