Активність, емоційний характер дискусій навколо нового закону про вибори народних депутатів України віддзеркалюють складність політичної ситуації в Україні, гостроту боротьби за владу, що практично не припинялася всі роки після проголошення її незалежності.

Центральним пунктом дискусій є питання про систему виборів. Хоча виборча система закріплюється у правовому акті — законі, це питання є насамперед політичним: у будь-якій державі воно вирішується залежно від ступеня впливу протиборчих політичних сил. Ми знову і знову переконуємося у справедливості відомих Ленінських слів: «Сутність конституції в тому, що основні закони держави загалом і закони, що стосуються виборчого права в представницькі установи, їхньої компетенції та ін., показують справжнє співвідношення сил у класовій боротьбі». Кожна політична сила добивається прийняття такого закону, котрий гарантував би їй можливість отримати в результаті виборів якнайбільше мандатів.

Непохитна, можна навіть сказати — залізобетонна позиція, закріпленої в підготовленому під егідою Мін’юсту проекті, серцевину якого становлять повернення до змішаної системи парламентських виборів («50 на 50») і підвищення майже вдвічі — до 5-відсоткового прохідного «порога» для політичних партій, — позиція, про яку міністр О. Лавринович безапеляційно заявив, що «вона не підлягає обговоренню». Йдеться про те, щоб отримати в підсумку виборів якщо не кваліфіковану (дві третини), то принаймні абсолютну (225 + 1) кількість мандатів у новому складі Верховної Ради. Саме тому не лише відкидається думка переважної більшості політичних партій, які однозначно висловилися проти згаданих нововведень до виборчого закону, а й нехтується позиція Європейської комісії за демократію через право (Венеціанська комісія), Парламентської Асамблеї Європи, Бюро демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ) ОБСЄ.

Вибір виборчої системи передбачає вирішення низки непростих, нерідко суперечливих завдань.

По-перше, система виборів покликана забезпечувати всім громадянам реалізацію їхнього конституційного права вільно обирати і бути обраним у представницькі органи. Як із цим узгодити висловлювані пропозиції встановити — з метою подолання зростаючого абсентеїзму — відповідальність за неучасть у виборах, ввести грошову заставу для політичних партій і самовисуванців (тим паче в такому великому розмірі, як це пропонується в мін’юстівському проекті), позбавити виборців можливості голосувати «проти всіх» кандидатів, якщо жодного з висунутих вони не можуть підтримати? Водночас як не перетворити на фарс самовисування кандидатів, запобігти використанню його для того, щоб уникнути відповідальності за незаконні діяння або вгамувати особисті, що не мають нічого спільного з інтересами суспільства, виборців, амбіції.

По-друге, склад депутатського корпусу має щонайадекватніше відображати соціальне обличчя українського суспільства, його політичні переваги. Одночасно виборча система покликана сприяти політичній структуризації суспільства. Яким у цих умовах має бути прохідний бар’єр? Принаймні в нинішній ситуації підвищення порога, що намічається, явно спрямовано на те, щоб не допустити в парламент партій (передусім лівого спектра суспільства), які є або можуть бути конкурентами Партії регіонів. Вочевидь з огляду на цю загрозу, деякі партії вирішили не ризикувати, а «влитися» в «партію влади».

Водночас вважається виправданим те, що проект не передбачає участі у виборах блоків політичних партій, які мали під час попередніх виборчих кампаній такі само права, як і окремі партії. Цим явно порушувався принцип рівності політичних партій.

По-третє, виборчий закон повинен створювати умови для того, щоб виборці знали, кого персонально вони обирають, забезпечувати їм можливість зв’язку зі своїм обранцем (обранцями).

Із цим пов’язана й проблема відкликання депутатів, які не виправдали довіри. Пропозиції щодо цього можна зрозуміти. Дивує тільки, що ті, хто їх вносить, не враховують, що реалізація зазначених пропозицій потребуватиме внесення змін до чинної Конституції, оскільки вона не передбачає такої підстави для дострокового припинення депутатських повноважень.

За роки після проголошення незалежності в Україні випробувано різні системи виборів. Мажоритарна, яка добре, позитивно зарекомендувала себе на перших парламентських і місцевих виборах, надалі перетворилася, по суті, на «змагання грошових мішків», масовий підкуп виборців, до того ж стала дедалі більше супроводжуватися безцеремонним використанням так званого адміністративного ресурсу.

Не виправдала себе і пропорційна система із «закритими списками». 

Її впровадження в нашій країні фактично зробило депутатів непідконтрольними своїм виборцям. Місця у виборчих списках політичних партій стали скуповувати олігархи. Відбулося небезпечне зниження якісного складу депутатського корпусу, і, як результат, професіоналізму в діяльності Верховної Ради.

Від виборів до виборів у країні збільшується кількість політичних партій, досягши майже 190. Їхні програми, сповнені популістських обіцянок, найчастіше важко відрізнити одну від одної. Багато які так звані партії створюються з метою угамування амбіцій осіб, що прагнуть за всяку ціну отримати жадану «депутатську недоторканність», про ліквідацію якої ще недавно промовлялося безліч популістських закликів. Але тепер про це «забули» (швидше за все, до початку чергової виборчої кампанії). Після провалу на виборах такі «партії» зазвичай згортають — до чергової виборчої кампанії — свою діяльність, а деякі «по-англійськи» йдуть із політичної сцени.

Була випробувана і вперто нав’язується знову змішана система. Вона не тільки увібрала в себе пороки і мажоритарної, і пропорційної (із «закритими списками») систем, а й приводила до того, що депутатський корпус, сформований за різними системами, складався із двох частин з різним статусом — одні депутати пов’язані з виборцями відповідних округів, решта — ні. А це не узгоджується ні з духом, ні з буквою Конституції, що наділяє всіх народних обранців рівними правами і рівними обов’язками.

Подолати ці негативи непросто, особливо за теперішнього стану українського суспільства, значна частина якого спантеличена, дезорієнтована й легко піддається популістській демагогії, у своєму виборі враховує не програми політичних партій (які, повторюю, найчастіше важко відрізнити одна від одної), керується не тверезою, зваженою оцінкою якостей кандидатів, їхньої здатності гідно виконувати високі депутатські обов’язки, а іншими мотивами («мені він (або вона) подобається», «мені порадили» тощо).

Підвищення політичної культури суспільства — процес непростий, він потребує часу. Але конкретні кроки для забезпечення справедливих, справді вільних виборів потрібно робити вже нині. 

Таким кроком, на думку багатьох незаангажованих політиків, фахівців в області виборчого права, могли б стати перехід до пропорційної системи виборів з відкритими списками на основі множинності регіональних округів, збереження й навіть зниження виборчого порога для політичних партій. Власне, до цього й зводяться найважливіші рекомендації Парламентської Асамблеї Ради Європи, Венеціанської комісії, інших європейських інституцій, що відкидаються нинішньою владою.

Переваги такої системи в тому, що в разі її застосування підсумки виборів повніше, об’єктивніше відображають ставлення членів нинішнього суспільства до влади, політичних партій, а внаслідок відкритості списків виборці отримують можливість голосувати не просто за ту чи іншу партію, а за конкретних її представників, як правило, добре відомих їм. Позитивним моментом є й те, що від регіонального округу, що представляє територію області, автономії або частину її, може бути обрано кілька представників цієї партії, що розширює можливості для зв’язків виборців зі своїми обранцями.

Важливо й те, що за такої системи не губляться голоси, подані за кандидатів від партії, котра здолала виборчий поріг загалом у країні.

Зрозуміло, організаційні деталі, пов’язані із впровадженням такої системи, нейтралізацією адміністративного ресурсу, інших порушень, мають бути прописані у виборчому законі. До слова, це вже зроблено в підготовленому групою народних депутатів України з різних фракцій проекті Виборчого кодексу, який отримав ще в грудні 2010 року позитивну оцінку Венеціанської комісії.

У зв’язку з цим звертає на себе увагу те, що влада, по суті, противиться уніфікації виборчого законодавства, забезпеченню його стабільності, робить вигляд, що такого документа (проекту Виборчого кодексу) не існує. Окрім того, це свідчить і про те, що влада усвідомлює несправедливість, дискримінаційний і кон’юнктурний характер системи виборів, що нав’язується нею. Тому вона хоче «тримати руки вільними» на випадок, коли за інших умов регіонали дійдуть висновку, що вигідніша для них буде інша система.

Як розвиватимуться події навколо виборчого закону — сказати важко. За заявою міністра 

О. Лавриновича, до отримання остаточного висновку Венеціанської комісії (він очікується в середині жовтня) законопроект, переданий Президентові В. Януковичу, до Верховної Ради вноситися не буде. Поки що з головного питання — про систему виборів і поріг для політичних партій — Мін’юст твердо стоїть на своїй позиції. Що стосується Президента, то у своїй промові на відкритті нинішньої сесії Верховної Ради 6 вересня нинішнього року він заявив, що бере «під особистий контроль питання врахування рекомендацій Венеціанської комісії та ОБСЄ як у новому проекті закону, так і під час подальшої роботи в напрямі уніфікації виборчого закону». Як насправді вчинить глава держави — дослухається він до голосу європейських інституцій, урахує позицію переважної більшості політичних партій, громадськості країни чи ні — довідаємося найближчим часом.

Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат України третього і четвертого скликань.

Друкується в рахунок квоти фракції Комуністичної партії України.