Нещодавно майже 53 тисячі бібліотекарів із 40 тисяч книгосховищ України святкували своє професійне свято. На жаль, за двадцять років державності кількість бібліотек у країні зменшилася на чотири тисячі. Найбільше їх ліквідовано у селах — близько 3400 установ. Це не може не викликати стурбованості, оскільки провідні історики вважають, що саме на селі сформувалась і зберігається генетична ідентифікація української нації. Вірогідно, процес подальшої «оптимізації» бібліотечної системи відбуватиметься у геометричній прогресії. У цій ситуації нікого серйозно не хвилює, що робити, наприклад, із бібліотечними фондами, національним надбанням, сформованим віками за кошти платників податків.
Є й інші проблеми. Серед них на перше місце виношу рівень наповнення фондів. До 1990 року, наприклад, Державна наукова сільськогосподарська бібліотека НААН — головна книгозбірня аграрної галузі країни — щорічно отримувала 20—25 тисяч нових, включаючи іноземні, галузевих видань. А тепер різними шляхами тільки чотири тисячі примірників. У цій ситуації переважна більшість сільських бібліотек щонайліпше мають тільки щорічну передплату на періодику, а то й взагалі роками нічого не одержують при міжнародному стандарті наповнення 10 відсотків.
Окремо стоять соціальні гарантії. Сьогодні багато сільських і навіть шкільних бібліотекарів працюють у режимі неповного робочого дня. Приміщення десятиліттями капітально не ремонтувалися.
Щодо інформатизації технологічних процесів, то все перебуває на рівні застарілої комп’ютерної техніки і у більшості районних, міських, обласних, і навіть державних бібліотечних установах. А ідея минулого уряду надати кожному селу комп’ютер завдяки фінансовій підтримці Б. Гейтса через певний політичний підтекст з боку її виконавців була приречена на невдачу.
Окреме питання — кадрове забезпечення бібліотечної галузі. Через втрату престижності за останнє десятиліття фактично «розмита» фахова підготовка бібліотекарів у спеціалізованих вищих навчальних закладах. У цьому зв’язку надзвичайно прикро, що Київський національний університет культури і мистецтв практично не займається підготовкою бібліотекарів, хоча і був створений насамперед саме для цього. Гарний і добре продуманий менеджмент цього навчального закладу для «клубної культури», за всієї поваги до його керманича, на жаль, до села «не добігає». Як, до речі, і переважна більшість випускників культосвітучилищ. При цьому вони активно поповнюють колони тих, хто «не сіє, не оре і не будує, а пишається суспільним устроєм».
Незважаючи на проблеми, в Україні є бібліотеки, що відповідають сучасним світовим вимогам щодо виконання своїх основних функцій, і в них головне — створені всі умови для достойного інформаційно-бібліотечного забезпечення зацікавлених у такому продукті. Передусім це шість бібліотек, що мають статус національних, 10 державних і 72 обласні. До їх числа я зарахував би більшість бібліотек державних ВНЗ, а також тих, що за чинним законодавством належать до категорії спеціальних. Безперечно, є окремі позитивні приклади і стосовно районних, міських, селищних, шкільних і навіть сільських бібліотек. Якщо всі успішні порахувати, то у ліпшому разі вийдемо на цифру 3000. Ці бібліотеки і всі, хто там працює, — гордість нації, що словом і ділом щоденно на «бойовому» чергуванні з виконання своєї досить непомітної роботи за будь-яких умов, я вже не кажу про погоду і стан душі.
Однак усіх бібліотекарів і успішних книгозбірень, і проблемних, вважаю, об’єднує одна притаманна їм риса, так до кінця незрозуміла жодній системі влади, — ЕНТУЗІАЗМ! На жаль, з кожним наступним роком із різних причин він невпинно згасає. Головна причина криється в елементарній безтурботності або самовпевненості (мовляв, куди вони подінуться!) з боку можновладців. Усе обмежується деклараціями, особливо характерними за часи третього Президента України. Немає продуманого державницького підходу, навіть незважаючи на наявність понад 80 відповідних законодавчих актів, які часто-густо суперечать один одному. Хоча по-іншому і не могло бути, оскільки координація діяльності різних типів бібліотек розпорошена між майже двома десятками різних систем і відомств країни. У цій ситуації актуальним залишається питання: хто господар у «бібліотечній хаті»? Враховуючи рівень інформатизації бібліотек у провідних країнах світу, а також реальний сучасний стан переважної більшості сільських бібліотек, правильніше буде її назвати «шевченківською», або за словами видатної української поетеси Ліни Костенко: «...ще назва є, а річки вже немає, пожовкли верби, висохли яри...».
Законодавчо за бібліотеки та бібліотечну справу в державі відповідає Міністерство культури, яке через невеличке за чисельністю управління координує свою роботу з відповідальними безпосередньо від уряду, а також вертикалі виконавчої влади на місцях. Усі вони охоплюють діяльність понад 18 000 публічних бібліотек разом із спеціалізованими для дітей та юнацтва книгозбірнями держави.
З них близько 14 800 знаходяться у сільській місцевості. Однак поза безпосереднім впливом Мінкультури залишаються неохопленими бібліотеки у 21 000 шкільних, 224 ВНЗ, 101 — системи НАН України, 257 — НААН та Мінагропродполітики, 928 — медичних бібліотек всіх типів, 79 книгарень Українського товариства сліпих, 253 бібліотеки системи Міністерства оборони, а також до кінця не обраховані книгозбірні Міністерства внутрішніх справ, профспілок, технічні, а також інші відомчі та спеціалізовані бібліотеки, або більша половина всіх бібліотек України.
Зрозуміло, з об’єктивних причин відомство не в змозі, та, скоріше, і не має бажання впливати на ситуацію. При цьому потрібно віддати належне Міністерству культури, що професійно опікується своїми передусім провідними книгосховищами.
Не можу з цього приводу не позаздрити колегам, що мають однодумця і куратора академіка Ю. Богуцького. Багато у чому завдячуючи його державницькому баченню бібліотечних проблем, за часи третього Президента практично всі головні бібліотеки, підпорядковані Мінкультури, отримали статус національних. Та й всілякі міжнародні проекти, що пропонуються нашій країні світовою спільнотою і реалізуються через Українську бібліотечну асоціацію, залишаються під пильним «наглядом» профільного міністерства. І все ж, і все ж...
За роки директорства робив неодноразові спроби вийти з проханням профінансувати Міністерством культури наші теоретичні і практичні розробки, навіть з пропозицією організувати відкритий конкурс. Насамперед йдеться про методичні напрацювання для всієї бібліотечної галузі. Пробували звернутися і за іншим, але іноді навіть відповідей не отримували. Вищим проявом «розуміння» наших проблем і, головне, здобутків для потреб інформаційно-бібліотечного супроводження агропромислового виробництва — провідного сектору економіки України, стала відмова від імені відомства, на той час міністра культури і туризму О. Білозір, надати нам статус Національної бібліотеки, коли всі інші вісім міністерств, що узгоджували це до проекту указу Президента України, дали позитивний висновок...
Однак проблеми або багаторічні непорозуміння загартовують. Вдалося знайти спільну мову і, головне, підтримку не тільки з боку «рідної» Академії у вирішенні нагальних питань, а й і у профільного міністерства. Принаймні три його очільники — С. Рижук, Ю. Мельник та М. Присяжнюк нас, поки що 1114 бібліотекарів з 257 аграрних науково-освітніх установ країни, в межах можливостей «чують» і реально іноді фінансово сприяють у розвитку. Наприклад, тільки упродовж 2010—2011 років Міністерство аграрної політики та продовольства України замовило і профінансувало два галузеві бібліотечні стандарти. Зрозуміло, сподіваємось на більше! Не менш важливо, що і профільне міністерство разом з НААН до сьогодні своїх бібліотекарів продовжує шанувати і сприяє в пошуках нових можливостей репрезентації бібліотечних фондів, передусім на міжнародному рівні, бо «дорогу долає той, хто йде!».
Тому переконаний, ми, використовуючи досвід перших двадцяти років державності, повинні зробити черговий крок у новітній історії країни і створити спеціальний державний координуючий орган — Національну агенцію з питань бібліотек і бібліотечної справи. Це допоможе уникнути всіляких катаклізмів, чергових розчарувань.
Україна повинна зробити такий крок щодо своєї бібліотечної справи, може, і першою у світі. Колись через літописи Ярослава Мудрого з його знаменитої бібліотеки, заснованої у 1037 році, які Анна Ярославівна вивезла до Франції, ми навчили європейців вирощувати яблуні, груші, волоський горіх, вишні, сливи і виноград у вигляді спеціалізованих садово-паркових ландшафтних садів або, як тоді казали, «раїв». З них розпочався організаційний поступ сільськогосподарської дослідної справи як складової культури будь-якої нації.
Сподіваюся, влада почує наші пропозиції, які за бажання на всіх рівнях може вирішати позитивно.
Зокрема, 975-річчя всесвітньо відомої бібліотеки Ярослава Мудрого відзначити на державному рівні, а 2012-й оголосити Роком бібліотек України.
Вірю, найближчим часом у звітах про діяльність уряду та його здобутки з’явиться графа про кількість побудованих бібліотек.
Віритимемо у краще, як вірив Хосе Луїс Борхес, написавши: «І уявив собі я рай, що схожий на бібліотеку».
Віктор ВЕРГУНОВ, директор Державної наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН, член-кореспондент НААН, віце-президент Асоціації бібліотек України.
