Знайому няню-гувернантку, медика за фахом, нещодавно звільнила одна заможна сім’я. Там вона доглядала за 10-місячною дівчинкою та виховувала шестилітнього хлопчика, але не підійшла через свій «слинявий гуманізм». Батьки заявили, що їхнім дітям потрібне виховання у спартанському дусі, бо життя суворе, і хто їм буде усміхатися?.. Схоже, прибічники спартанського виховання не зовсім усвідомлюють, що це.
Почнемо з витоків. Спарта — це країна в країні, а точніше місто-країна на самому півдні Стародавньої Греції. Гордістю Спарти були її військо, закони й порядок. Життя війська стало своєрідним моральним кодексом для всієї громади. У Спарті виховували надлюдину. Але якою ціною? Усіх новонароджених батьки показували державній комісії — геронтам. Ті вирішували, чи слід залишати дитину серед живих. Кволих або з якоюсь незначною фізичною вадою кидали в море чи в глибоке провалля.
До школи віддавали семирічних хлопчиків. Спартанці на практиці виховували за допомогою неймовірно суворої дисципліни і системи покарань. Дітей привчали до всіляких випробувань: холодом, голодом, спрагою і болем. Їх нещадно сікли, при цьому кричати від болю вважалося великою ганьбою. Цілий рік учні спали під відкритим небом, на підстилці з очерету. Милися рідко, вважалося, що це розслабляє юнака. Головну увагу приділяли загартуванню характеру, хоча навчали читати й писати. Молодим спартанцям не дозволялося пити вино, але в їх присутності споювали рабів, щоб показати, якою нікчемною і слабкою буває людина п’яна. Натомість деякі вади заохочувалися. Так, юних спартанців учили красти їжу. Спійманого били різками, а неспійманого хвалили.
14-літніх хлопчиків у день свята Артеміди сікли різками на олтарі богині в присутності батьків і громадян Спарти. Нагороди одержували ті, які з мовчазною мужністю витримували ці тортури. Траплялось, що хлопчики мовчки помирали під різками. Тоді їм ставили пам’ятники.
Про Спарту навіть близькі сусіди знали мало, бо спартанці не були людьми гостинними і вважали, що вплив чужинців може бути тільки згубним. Десь там, в інших країнах, чули про закони і порядки Спарти, про ідеальних воїнів-громадян, для яких смерть у бою була найвищою честю і щастям, а залишитися живим — найстрашнішою ганьбою.
Ці закони і порядки породжували неймовірну жорстокість, систему, яка не створила, як з’ясувалося, нічого, крім добрих вояків. Така система стала смертельним вироком для мистецтва, для науки. Спартанці не були обізнані з досягненнями тогочасної думки навіть у Греції. Ми не знаємо ні їхніх мислителів, ні поетів, ні скульпторів, ні архітекторів.
Розпад Спарти припадає на ІІІ—ІV століття до нашої ери. Серед руїн давньої Спарти важко знайти навіть уламки, які могли б засвідчити, що тут жили колись громадяни Спарти.