«Людям завжди хочеться зазирнути за обрій: підкорити найвищу гірську вершину, досягти полюсів Землі, опуститися в її надра на величезну глибину, облетіти світ на повітряній кулі... Але це все вже БУЛО. Переходи через океан на веслах — це саме той вид пригод, де ще є можливість посісти лідируючі позиції. Можна стати першими, якщо перетнути всі три океани. І це — моя мрія».
Із досьЄ «Голосу УкраЇни»

За освітою художник і матрос першого класу. З 1986-го по 1988 рік служив у лавах Радянської Армії. Потім працював у геологічних партіях на Памірі, художником-декоратором на Одеській кіностудії, дизайнером інтернет-сайту міжнародного Союзу океанських веслярів, штаб-квартира якого розміщена в Лондоні (там живе його мати з вітчимом). Займався альпінізмом, стрільбою з лука, великим тенісом, волейболом, у-шу, тае-квон-до, айкідо. З трьох років їздив верхи на конях і трохи пізніше сів за весла.
Пропонуємо вашій увазі одкровення відомого морського мандрівника, підкорювача океанів, одесита Теодора Резвого.
— Теодоре, твої переходи через океан на човнах абсолютна більшість людей називають маячнею, божевільними. Іноді тебе називають аферистом, можна зустріти й такі слова в газетах.
— Маячна, як уважають деякі люди, ідея з’явилася в мене раптом, але не випадково. Людина рано чи пізно запитує себе: що є Я? Серед моїх предків багато безстрашних людей — портрет прапрадіда навіть висить у самому Ермітажі в галереї генералів 1812 року. Вирішив перевірити й себе. А чому вибрав океан? Працюючи дизайнером інтернет-сайту міжнародного Союзу океанських веслярів, питав себе, чому досі України немає в списку підкорювачів океану? І став готуватися до переходу.
Мене вважали аферистом, коли я ходив до спонсорів із простягнутою рукою. В Одесі ж це запросто — настріляє, мовляв, грошенят і шукай його там, в океані. У перший перехід знайшовся тільки один, хто повірив у мою ідею. Він поставив два запитання: під яким прапором піде човен і як буде називатися. Я відповів: під українським, човен — «Одеса». І він дав основну суму.
— Яким запам’ятався перший перехід через океан?
— Повернутися хотілося в перші дні неймовірно. Тоді я повірив розповідям веслярів, які під час переходів навіть спеціально хотіли що-небудь зламати, щоб була причина завершити похід. Потрясіння було таке, що тільки на п’ятий день я випив уперше чай. І тільки на сьомий — вперше поїв. Дивно: здається, збулося те, про що стільки мріяв. І раптом хочеться вити від самотності, послати все до дідька і плюнути на всю цю романтику. Так, здатися — це ганьба, проте думка все покинути не залишала ні вдень, ні вночі. Але минає час, розумієш — точку відліку пройдено, депресія змінюється спокоєм, спогляданням океану, усвідомленням себе часточкою природи. І дуже багато чого починаєш розуміти зовсім по-іншому...
Стається переоцінка цінностей. Усі побутові дріб’язки, які жити не давали на землі, стають дурницею. Те, що здавалося, звичним, як повітря — сім’я, син, саме життя, — вже, справді, сприймалося як найвище благо і щастя. Те, що здавалося смішним, уже таким не здається. Там, в океані, рядки Жванецького, читати якого я дуже люблю, справили на мене зворотний ефект — було не смішно. Здавалося, вловив їхню суть. І стало так сумно, самотньо, що навіть сльозу зронив.
— Наодинці з океаном. Випробування, напевно, дуже важке. В одиночній камері, мабуть, сидіти легше, ніж боротися з океаном.
Відчуття ув’язненого в одиночній камері не було. Як і синдрому Робінзона Крузо. Ще з дитинства мама мені казала: розумній людині ніколи не буде нудно навіть наодинці із самим собою. Очевидно, в неї вийшло вбити мені це в голову й виховати не зовсім дурним, тому що самітність як раз мене не лякала.
Важливіше було перемогти страх. Треба розкласти його по поличках, і все стане ясно. З одного боку, начебто страшно — мало чого в океані може трапитися. Це ж така стихія, котра поглинула не одного сміливця. З другого боку, нема кого боятися. На тисячі верст навколо — нікого. Хоча ніколи не забуваєш, що один неправильний рух — і «газетний некролог стане єдиною нагородою за розпочату авантюру».
Радість, ейфорія перемоги виникли не тоді, коли вже все закінчилося й тебе засипають квітами, а коли ти сам усвідомлюєш — все, ти переміг. У мене це було ще на підході до Барбадосу, де я фінішував. Побачив берег і зрозумів — перехід уже зараховано. Я зробив це! Я ввійшов до списку тих, хто здолав Атлантику на веслах! Моя країна — п’ята з усього величезного світу, громадянин якої підкорив цей непростий океан! Моя «Одеса», загалом човник не з кращих, змогла все витримати разом зі мною. Мій син! Йому є, ким пишатися!
Й водночас відчуття втрати не залишало мене. Не повірите, хотілося повернутися назад хоч на декілька діб. «Навіщо так швидко пройшов цей шлях, — запитував я себе із сумом. — Адже я не помер від туги, не загинув у штормах, не занедужав, а отже, міг би не квапитися». Але на все промисел Божий. І мені це довелося зрозуміти, коли підходив ранком до берега. Я мало не загинув на цих останніх кілометрах! До речі, багато перехідників казали, що було таке ж бажання — «продовжити свято».
Я розумію сльози чемпіонів на п’єдесталі. Ось біль, піт, кров, сили — весь ти. І ось твоя перемога. Хоч долоні збито у кров — щонайменше, півтора мільйона змахів веслом — був стан справжнього сп’яніння без вина. Частіше, ніж твоє ім’я, звучить «Юкрейн». А ти розумієш: «Юкрейн» — це ти.
Завжди огидно дивитися на тих, хто «примазується». Їх виявляється більше, ніж досить. Мій випадок — не виняток. У мене була мрія — викупити човен «Одеса», на якому йшов, установити його в моєму місті напроти морського порту. Мер міста, а тоді це був Руслан Боделан, скрізь заявляв, що він усіляко підтримував мій перехід, і тут обіцяв посприяти. Нагородили мене орденом «За мужність», а на човен грошей не дали. Завжди «піна» чийогось успіху солодка для чиновників. І скрізь у нас так...
А от колишній керівник Одеської області, сьогодні він народний депутат, Сергій Гриневецький дотримав слова. Проводжаючи, він сказав: покажеш їм, що таке Україна й Одеса, — отримаєш квартиру. І, уявляєте, — дав! Ми з дружиною і сином так і живемо в «його» двокімнатній квартирі.
Потреба чогось домагатися, бути першопрохідником у людини в крові. У мене, напевно, особливо. Ось у цю велику паузу перед черговим переходом тимчасово змінив човен на «всюдихід». Разом із групою одеських екстремалів-автолюбителів «взяли» Печорський тракт, до нас ніким не підкорений. А перемоги кожному потрібні — малі чи більші. Вони надають сили й допомагають упоратися з будь-якою проблемою.
— Чого було більше у твоїх переходах — романтики, впертості, бажання слави?
— Романтика — головна складова в таких екстремальних походах. Адже це здорово — здійснити самому все, про що ти читав у дитинстві, чому заздрив, коли дивився пригодницькі фільми, повірити й довести, що ти теж так зможеш. Я не випадково вирушив у свій перший перехід в 33 роки — у віці Христа. Хотів довести собі й синові своєму, що я особистість і можу залишити слід на землі. Романтики не переведуться. Завжди є й будуть люди, для яких зустріти світанок десь у гейзеровій долині важливіше, ніж проїхатися на власному «Мерседесі». І тягне людину до невідомого, тягне. Як у фільмі «Земля Санникова»: людина, чого тобі не сидиться вдома, людина...
Я сам здивувався, коли усвідомив, що романтика далеких мандрівок — насправді кращий лікар для душі. Наш екстрим розтягнений у часі. Тому, перебуваючи на межі між життям і смертю місяцями, маєш можливість багато чого обміркувати, покопатися в собі. Тут серце гостріше відчуває любов до людей, які тобі дорогі, розумієш, як чудово, що є друзі, яким можна довіритися без оглядки. Ти можеш поплакати досхочу й розумієш, що очищаєшся цим. Душа оновлюється. А потім, на жаль, знову обростаєш «черепашками» буття.
Романтик повинен бути розумним. Такі, як я, екстремали, знають, що ризикують завжди. Що можуть загинути — теж усвідомлюють. І ніяка страховка не врятує ні мене, ні сім’ю — ніхто нас, екстремалів, не страхує. Тому намагаємося все прорахувати, зробити так, щоб біда не сталася. Я теж не «безголовий», щоб кинутися куди-небудь, аби було, щоб тільки заявити про себе.
Мене мало хто міг зрозуміти, коли я заявив, що пройду ще один океан і ще один. «Навіщо?» — знизували плечима скептики, уже начебто довів, що ти для України — як Гагарін у космосі. Але «краще гір можуть бути тільки гори, на яких ще не бував». Океани теж. Україна стала п’ятою країною у світі, що підкорила Атлантику. А якщо я пройду ще два — Індійський і Тихий, — то ми будемо ПЕРШІ У СВІТІ! Уявляєте, ми станемо першими підкорювачами всього водного простору планети! І цей рекорд буде, як у Гагаріна, — раз і назавжди.
— Теодоре, чесно кажучи, вражає, що ніхто в Україні не розуміє важливості цієї перемоги.
— Я поки ще можу це зробити, і тому що вік дозволяє, і тому що досвід маю, адже крім мене й мого батька, Павла Резвого, в нашій країні немає веслярів такого рівня. Але я поки що не можу, як то кажуть, «здійснити цей подвиг в ім’я Батьківщини». Не можу знайти спонсора. На перехід мені потрібно всього 80 тисяч доларів. Для прикладу — «ляльку Тимошенко» з пап’є-маше купили за 70 тисяч доларів. Просто людина витягла з кишені гроші і заплатила, як ми за морозиво. Мені вже надходили пропозиції від російської сторони. Вони дають гроші за двох умов: я йду під російським прапором і отримую їхнє громадянство. Але я одесит! Я люблю своє місто, я люблю нашу країну, нехай сміються ті, хто вважає це смішним. І не дивуються, коли спортсмени та артисти виїжджають до інших країн. З моїми родичами я давно міг виїхати «за бугор» і все б зробив. Але мені не подобається там жити. Я хочу жити тут, зробити все, що можу, для своєї країни. І нехай мене знову назвуть божевільним!
Коли розмовляв із цією незвичайною людиною, знаючи не з чуток його біографію, важко поєднував усе, що він уміє, із «зовнішньою оболонкою». Скромний, дуже спокійний, навіть стриманий. Видавали очі: не могли сховати глибокого світла, нібито звідти, з океану. Це світло зберігає мир і злагоду вдома, де 14-річний син Дмитро вже намагається «доганяти» батька. А дружина Людмила, знаючи свого чоловіка, старанно оновлює «аптечку», яка завжди напохваті, і не бідкається, що такий знаменитий чоловік зовсім не «колекціонує» матеріальні блага. Своїми досягненнями не розмахує «на кожному кроці». Але якщо з ним заговорюють, охоче розповідає, як і що було в океані. Не лукавить. Багато знаючи, багато вміючи, багато чим захоплюючись, з цікавістю вникає в те, що вміють і роблять інші. Цей сильний, з міцними руками чоловік, який з великою водою на «ти», в деяких речах наївний, як дитина. Здивування й обурення передавав з якоюсь дитячою безпосередністю, так щиро й часом наївно міркуючи про патріотизм, Батьківщину, наче живе не в одному з нами світі. Одне слово, — романтик.
Розмовляв В’ячеслав ВОРОНКОВ.
Фото автора та з архіву Резвого.