У Надії БезшерстоЇ із села Боремель, що в Демидівському районі на Рівненщині, є сімейна реліквія, яка для її родини дорожча від золота. Це вишитий рушник та дві весільні ікони, які від 1900-го передаються з покоління в покоління.
Саме тоді, понад сто років тому, вишила рушник прабабця Надії Безшерстої Мотрона, вклала в кожен хрестик душу. Це вишивання стало своєрідним обрядом. Обов’язково з піснею про щасливу долю, яка не мала права перерватися, доки з-під голки не народиться останній узор. Обов’язково в суботу, адже саме цей день, за народним повір’ям, вважався найбільш придатним для вишивання і щасливим для жіночої долі. Й обов’язково з молитвою-проханням перед початком роботи і молитвою-подякою після її завершення.
Така прихильність до народних та духовних атрибутів у прабабці Мотрони була цілком виправданою і далекоглядною, адже вона готувала рушник та образи для свого щасливого заміжжя, а в майбутньому, щоб передати їх у спадок. Так, зрештою, і сталося. Родинні атрибути вже дійшли до п’ятого покоління, і наразі Надія Несторівна готова передати їх далі — внучкам. Але неодмінно в день весілля, бо саме такою була заповідь.
— На рушнику — два кольори: червоний та чорний, — розповідає Надія Безшерста. — Червоний, як заповіла наша пращурка ще задовго до поета Дмитра Павличка, — то любов, а чорний — то журба, яка не спить і про яку не треба забувати. Інколи глянеш на рушник — і він тобі стає нагадуванням про заповітні людські істини. Втім, не тільки для нашої родини бережу його. Часто беру на різноманітні фестивалі, виставки як нагадування людям про те, що маємо шанувати минувшину і робити все, щоб майбутнє було гідним предків.
Млинів
Рівненської області.
Надія Безшерста — нинішня хранителька родинних реліквій.
Фото автора.
