...І будуть люди на землі

Першою, хто написав нам, була Самоненко Галина Іванівна, вчителька з Чернігівщини. Від неї листи й надалі приходили першими. Ось що Галина Іванівна розповідає про себе: «У кожної людини є місця, безмежно дорогі серцю. Є і в мене такі куточки... Найперший із них — село Камка посеред лісового Корюківського краю на Чернігівщині. Там, у хаті своїх дідуся і бабусі я вперше побачила світ; там я росла і мій світонько виростав разом зі мною; туди я, вже школярка, поспішала на канікули, до селянської праці, бабусиних пісень і приповідок, дідових переказів про давнину... І сьогодні в Камку летить моя душа, щоб притулитися до знайомого одвірка і защеміти од тихої печалі в уже порожній самотній хатині...

Другий рідний куточок — селище Куликівка, де я жила з батьками і братом, де провела учнівські роки. Я дуже любила школу, своїх дорогих учителів, яких згадую із вдячністю і розумінням, бо й сама вже більше двадцяти літ працюю на освітянській ниві.

Десь у класі другому-третьому почала писати вірші, а до того — просто «думала» римами, слова «рима» не знаючи й не розуміючи...

Віршування крокує зі мною по житті, як незрадливий друг. Серйозних поезій пишу мало, не друкуюся — взагалі я людина не амбіційна, «заримовувати» відчуте й побачене — це просто моє хобі. Вважаю, що гарних віршів уже й без мене написано он як багато справжніми майстрами слова, а я — пересічний поет-любитель.

Чимало моїх поетичних імпровізацій народилося ще в одному дорогому для мене куточку —  селі Павлівка, де живу й працюю зараз. У це маленьке село, що в Ріпкинському районі Чернігівщини, на свою малу батьківщину привіз мене мій чоловік. Ми з ним разом училися в Чернігівському педінституті: він — на факультеті фізвиховання, а я — за спеціальністю учителя молодших класів. Стали до праці в Павлівській середній школі; я перекваліфікувалася на вчителя української словесності...

Ще ученицею захоплювалася літературою, любила писати твори на вільну тему, замітки до райгазети, була учасницею олімпіад юних філологів. Часто займала призові місця за оригінальні прозові твори, підкріплені вдалими віршованими цитатами. А тут у мене теж був свій дитячий «секрет»! Річ у тім, що всі ті «цитати» я... складала сама. А підписувати їх своїм прізвищем не наважувалася: якось «не солідно», думала я. А підписати цитату чи епіграф прізвищем поета, чия творчість відома з шкільної програми, я й зовсім боялася: а що як комісія викриє «обман», і тоді мою роботу знімуть із конкурсу? Отже, вибрала я прізвища Первомайського та Сингаївського — хороші поети, та й прізвища красиві, милозвучні... Усе це сьогодні більше скидається на жарт...

Дуже люблю співати — і в школі з учнями, й на концертах у сільському клубі, і вдома — для душі.... І все життя пишу свої власні пісні: дитячі, «дорослі», серйозні, жартівливі, на сучасний лад, «українські народні» — будь-які! Головне — щоб була мелодія: ото запишу на диск мінусову фонограму і до неї пишу слова. На шкільні свята, на концерти, на огляди художньої самодіяльності, на дні народження друзям — вже й не злічити, скільки я маю тих пісень!

Ще одне моє захоплення — це квіти. З весни й до осені навколо моєї садиби радує душу квітуче різнобарв’я і робить мене ще більше щасливою...

Навчаючись у 9 класі, я з командою Чернігівської області їздила на (тоді ще республіканську) олімпіаду в Черкаси. Залишились у пам’яті екскурсія до Канева, а особливо — полум’яний «Заповіт», який ми, учасники олімпіади з усіх куточків України, хором виконували на Тарасовій горі... То було справді натхненне, зворушливе до сліз виконання... Як би хотілося мені ще бодай раз відчути ту неповторну мить єднання. Особливо важко згадувати про те єднання сьогодні, у зв’язку з останніми подіями в державі.

Кулібаба Олексій Георгійович із міста Зінькова, що на Полтавщині, пише: «Народився у мальовничому селі на річці Ташань 75 років тому. Закінчив Харківський медінститут (тепер університет) із відзнакою. Лікар-терапевт вищої категорії, відмінник охорони здоров’я. Працюю і тепер в Зіньківській центральній районній лікарні, допомагаю людям покращити якість життя, стати здоровими й життєрадісними. Люблю поезію Тараса Шевченка, Лесі Українки. Маю двох дорослих дітей: сина і доньку, п’ятеро онуків. У вільний час пишу вітання друзям у віршованій формі, книжечки ще своєї не видав, а публікації були в «Селі Полтавському» і в збірниках медпрацівників області. Люблю природу: ліс, гори, ріки і моря».

Олексій Георгійович, з усього знати, чоловік точний і не розкидається словами. Його відповіді на запитання конкурсу були економними й небагатослівними, як лікарські рецепти.

Мабуть, рекорд лаконічності все-таки належить не панові Кулібабі, а панові Миколі Паньківу з Надвірної, що на Івано-Франківщині. На прохання розповісти про себе він відповів буквально одним рядком: «Моє життя нічим не відрізняється від Шевченкового. Краще я вам напишу вірш». Віршів пан Микола надіслав два: один присвячений Сергієві Нігояну, а другий називається «На Майдані» й починається так:

Цього вірша написано 1 січня нинішнього року.

Марина Хава, село Жовнине Чорнобаївського району на Черкащині: «Мені поталанило народитися на Черкащині, на Батьківщині нашого Тараса, і я горджуся тим, що можу побувати в тих місцях, де колись ступала його нога.

На моїй книжковій полиці є «Кобзар» 1987 року видання. Саме цього року, коли в нашій сім’ї з’явився «Кобзар», на світ з’явилася і я. Народилася у березні, так само, як і Тарас. А потім жила на вулиці Шевченка. Можливо, всі ці події здаються дрібними і не вартими тої уваги, яку я на них звертаю, пишучи про них, як щось надзвичайне, але якби не конкурс, можливо, я б ніколи не провела ці паралелі, тому я вважаю, що мені пощастило, я ніби знайшла рідну душу, нехай навіть таким чином.

Уже три роки я працюю педагогом-організатором та соціальним педагогом в звичайній сільській школі. Намагаюся виховувати у дітей повагу та любов до рідного краю, до культурних надбань людства, почуття національної свідомості та гідності.

Нам, учнівському та педагогічному колективу Жовнинського НВК, його нащадкам, неоднаково, якою буде наша ненька-Україна. Вільною, незалежною, чи знову її хтось обдурить в нашій добрій, теплій хаті й замурує волю. Тоді задля чого ми живемо на цій святій землі? У молодого покоління своя місія — утвердити державність України, донести слово Кобзаря до всіх верств суспільства. Щоб воно розбудило совість кожного. Ось тоді, у 200-й день народження Пророка, зможемо сказати, що ми «славних прадідів великих...» все ж таки правнуки не погані».

Харків’янин Семен Васильович Каменєв — постійний передплатник нашої газети з 1991 року. Про себе повідомляє, що, ще будучи учнем 134-ї харківської школи, брав активну участь у підготовці вечора до 150-річчя від дня народження Шевченка. А згодом був відзначений подарунковим виданням «Кобзаря» 1961 року, який зберігає донині. Пише: «Якби довелось зустрітися з Тарасом, то від щирого серця подякував би йому за його титанічну працю на благо нашого народу, а особливо за послання «І мертвим, і живим, і ненародженним землякам...», бо це — дороговказ усім мільйонам українців, це крик душі людини, яка все своє життя присвятила рідній землі. Він підняв дух нашого народу на світовий рівень. Шкода, що багато сьогоднішніх наших керманичів не усвідомлюють цього й досі...»

Алім Чохленко з Білої Церкви, 1935 року народження, — колишній військовий, віддав Радянській Армії майже 30 років, служив на всіх просторах СРСР, а в Казахстані — майже в тих самих місцях, де служив і Шевченко, прожив 12 років. Як істинний військовий, пан Чохленко в уявній бесіді з Тарасом застерігав, що російський імперіалізм небайдужий до наших кордонів, хоча цей лист писався ще до відомих кримських подій. «В ці дні піднявся народ за свою істинну країну, а ординці ніяк не заспокояться. Жаль тільки, Тарасе, що немає у нас очікуваного тобою Вашингтона, щоб повів нас до перемоги».

Один із фаворитів нашого конкурсу — 81-річний Трохим Кольвах із Біликів, що в Кобеляцькому районі на Полтавщині. Розповідь про себе Трохим Якович, маючи добрий літературний талант, описав у вигляді сну, досить реалістичного. Нібито ввечері, коли телевізор якраз показував перші бої на столичній вулиці Грушевського, до його хати хтось постукав і озвався знадвору: «Свої, не бійся!» Це був Тарас Шевченко. Господар запросив гостя до столу. Погріли душу перваком (два по сто в одну посудину — виключно заради лікування старих кісток, все-таки гостю — 200 літ, а господареві — за 80). А на закуску що? Шевченкові не сподобалася сучасна ковбаса, яку навіть кіт не їсть, і двоє дідів розігріли собі борщ і гарбузову кашу. І потім усю ніч проговорили. Ось чудова деталь. Тарас спитав: «А що то в тебе пищить?» — «А то мобілка! Хай потім розкажу!» Втім, до цього так і не дійшли. Трохимові Яковичу й без того було що розказати. Він майже земляк Тараса, народився і виріс у селі Сотники, біля Корсуня. Пережив усі лихоліття ХХ століття: голод, війну. Закінчив Корсунь-Шевченківське педучилище, працював на волинському Поліссі в тривожні 1950-ті роки, потім закінчив Київський університет, переїхав на Полтавщину, був учителем, директором школи (педстаж — 47 років, пенсія мізерна, слава Богу, є 50 відсотків знижки на газ, воду, електрику, телефон). Має двоє дітей і двоє онуків. Дочка — лікар-терапевт, але вже десять років на заробітках в Італії. Син — інженер-авіабудівник та лікар-рентгенолог, працює електриком. «Бачиш, Тарасе, живу сам, дружина три роки тому померла. А я ще тримаюсь. Мене, якщо прив’язати до стовпа та підперти добрим дрючком, то й не звалиш. Ще веду господарство: є три котики, собака Жучок, десяток курей, корова Берізка. Ще сам кошу сіно й звожу на «лісапеті»...

З Гостомеля, що під Києвом, нам писала Світлана, не називаючи свого прізвища. Може, треба було б спитати, але, чесно кажучи, нас заворожувала оця таємничість. Легко вгадується, що Світлана — вчителька. На прохання розповісти про себе вона зауважила: навряд чи Тарасові було б це цікаво, адже й сам він висловлював себе переважно у віршах. Отже, Світлана вирішила сповідатися перед Шевченком віршами. Із цілого триптиха ми вибрали першого вірша:

Мене нема. Я вмерла. Вже давно.

Думається, Шевченко поцілував би руку, що написала ці вірші, — не за слова, з яких вони складені, а за відвертість, без якої не буває поезії. Хай у вас усе буде добре, таємнича Світлано!

Олександра Соловей з села П’ятигори Тетіївського району, що на Київщині, називає себе однією з мільйонної армії українського вчительства й пише Шевченкові так: «Першим усвідомленням Вас і Вашої поезії була мамина пісня над колискою сестрички. Мама співала, а я сиділа на покуті і пальчиком обводила ягідки калинові, що обрамлювали Ваш портрет. Здається, більшої святині, як Ваше слово, в родині нашій не було. Коли підросла, довгими осінніми й зимовими вечорами при гасовій лампі читала Ваші твори сусідам. Скільки за моє життя їх читано-перечитано в сільських клубах, учнівських класах! А на вашій, на Тарасовій горі ми вклякали на коліна, бо на тій могилі був висипаний колись нашими односельцями вузлик землі із П’ятигір».

Олег Павленко з Чернігівщини (с. Дягова) — ще один наш фаворит. Народився 1960 року в Луцьку. До школи ходив у селі Дягова Менського району на Чернігівщині. Служив в армії (1978—1981 рр.), за виконання спеціальних операцій має державні нагороди трьох країн. 1990-го закінчив Чернігівський педінститут, 22 роки викладав історію, правознавство, військову підготовку в школі. Кілька років очолював районну Спілку ветеранів Афганістану. Автор п’яти книжок. Має забиті рукописами шухляди, та не має можливості ті рукописи видати. А одних казок там більше сотні. А ще він директор сільського музею на громадських засадах. Батько двох синів. Депутат сільради кількох скликань. Нині безробітний за станом здоров’я. Олег Павленко вразив нас тим, що, не маючи в селі доброї бібліотеки та комп’ютера, відповідав на всі запитання конкурсу, сміливо опираючись на інтуїцію, — і зазвичай вигравав!

Усе у віршах

Одна з учасниць конкурсу відповідала нам дуже часто не прозою, а віршами. Це Ганна Дудник із села Кримка Первомайського району Миколаївської області, третьокурсниця факультету філології та журналістики Кіровоградського держпедуніверситету імені Винниченка. Народилася у вчительській сім’ї. Ще в одинадцятому класі взяла участь у І Міжнародному мовно-літературному конкурсі імені Шевченка, де завдання всіх трьох етапів виконала у віршованій формі!

Григорій Бевз із Києва пише про себе, що народився в селі біля Умані. 7 лютого йому минуло 88 літ. «1930-го обох дідів розкуркулили, батька репресували, його рідного брата і найближчого товариша розстріляли. В голодному 1933-му, поховавши сестричку, втекли ми з мамою з села до тата в Архангельську область. Згодом батьки будували першу Криворізьку домну. Закінчивши семирічку, я два роки працював помічником коваля в сільській кузні, два роки підземним електрослюсарем шахти «Карбоніт» (Луганщина). Уманську середню школу закінчив з медаллю, але через «погану біографію» в університет не допустили. Закінчив Уманський учительський інститут і Криворізький педагогічний (заочно). Працював учителем математики і фізики у школах Христинівщини, старшим викладачем Криворізького педінституту, завідувачем кафедри Київського педінституту. З 1999 року — пенсіонер».

Його віршована посвята Шевченкові коротка і містка:

Є люди, які можуть звертатися до Тараса, як до брата, — за правом пережитої долі. Іван Дерполюк має дивовижну біографію, що в чомусь подібна до Шевченкової, який так само змалку втратив Батьківщину і мандрував по світу. Іван Тарасович народився 1926 року в Польщі (Білостоцьке воєводство). Звертаючись до Шевченка, він пише: «Ви, звісно, мене не знаєте, але в дитячі роки я, як і Ви, пас гусей, поросят, овець та корів. Закінчив 5 клас польської школи, потім 4 клас російської школи (1939—1940 рр.) і 5 клас білоруської школи (1940—1941 рр.). В окупації сім’я жила в Білорусії, у листопаді опинилася в Польщі, а 8 березня 1945 року наші два вагони разом з людьми і живністю прибули на станцію Карлівка Полтавської області. З перших днів уся сім’я вступили в колгосп «Червоний шлях» с. Федорівки. Старший брат був на фронті, як і двоє батькових братів, один з них загинув під Великими Луками (Росія). У 1946 році закінчив 7 клас української школи, сільгосптехнікум у Полтаві та Одеський сільгоспінститут. До виходу на пенсію працював агрономом та керівником відділку радгоспу. Загальний трудовий стаж — 44 роки».

Перша премія (1500 грн.) — Трохим Кольвах з Полтавщини.

Дві других премії (по 1000 грн.) — Галина Самоненко, Олег Павленко, обоє з Чернігівщини.

Три третіх премії (по 500 грн.) — Григорій Бевз (Київ), Олександра Соловей (Київщина), Ганна Дудник (Миколаївщина).

Щиро дякуємо також усім іншим учасникам конкурсу, в тім числі й тим, хто з якихось причин написав нам лише раз чи двічі. Хай приймуть наші вітання Фаїна Приймачик з Вінниці, вчитель-пенсіонер з Черкащини Анатолій Лисенко, Олена Козаченко з Горохова на Волині, Петро Скеля з Кіровограда, Л. Рябогін з Цвіткового на Черкащині, вчителька Валентина Хоменко з села Коловерти на Рівненщині, Світлана Зозуля з Луцька, Антоніна Бунша, бібліотекар із села Калинів Міст на Полтавщині, бібліотекар з Луганська Тетяна Сєріщева, студентка з Києва Аліна Сандига, киянин Іван Сухий, Мирослав Попадюк із селища Заболотів на Івано-Франківщині, Лариса Бабінець із села Троїцьке на Одещині, Ніна Таран з Херсонщини.