Хто в нас пан, а хто нам більше не товариш

Пан — форма ввічливого звертання у низці слов’янських мов: українській, чеській, польській, словацькій, верхньо- та нижньолужицькій та частково у білоруській. Паном називали поміщика в феодальних Польщі та Україні. Тотожне воно і зі словом «господар». У південнослов’янських мовах звучить як «бан», також має значення «начальник», «правитель», — пояснює Вільна енциклопедія (Вікіпедія).

У грецькій міфології Пан — це бог лісів, покровитель природи, отар і пастухів. Початкова частина складних слів пан- (від грецького «усе») вказує на повне охоплення будь-чого (наприклад, панамериканізм, пантеїзм).

До речі, назву Пан отримав другий за віддаленістю від Сатурна природний супутник планети. Також у Сонячній системі є астероїд №4450 під іменем Пан. Але повернемося на нашу Землю...

Як пише дослідник символів Валентин Мойсеєнко, звертання «пан» останні кілька сторіч є загальноприйнятою мовною формою ввічливості. Проте в Україні воно до сьогодні не є загальновживаним. На Сході та Півдні країни частіше звертаються «молодой человек (мужчина), девушка (женщина)». Між тим усталені звертання «пан» чи «пані» — це вияв цивілізованості, бо з найбільшою очевидністю демонструють рівність між людьми і повагу до кожного громадянина. Шлях українців до цього був довгий...

Таке звертання було поширене за часів УНР і зазвичай використовувалося з прикметниками «високодостойний», «вельмишановний». Пізніше, за часів СРСР, пан/пані були витіснені звертанням «товариш», яке стало обов’язковим для всіх... Сучасні словники трактують його так: «член колективу, співучасник чого-небудь, компаньйон, спільник». До речі, звернення «товариш» широко використовували ще козаки Запорозької Січі. Цікава етимологія цього слова. Словник польської мови О. Брюкнера виводить його походження від слова «towar», що означає «табун коней чи череда корів, або ж схожий, подібний, такий, як усі». З настанням незалежності вживання цього слова в побуті значно скоротилося. 

Натомість згадали про пана. «Панами» почали офіційно величати українських президентів. Особливо в ЗМІ. У розмовній мові нерозлучна пара «пан/пані» якось непомітно перейшла Дніпро і поступово просувається далі на Схід та Південь. Щодо Заходу України, то ці слова використовувалися там завжди. Є ще більш теплі праслов’янські слова: добродій, добродійка. Проте лише в українській вони використовуються як звертання.

З творів класиків ми знаємо, що звертання «пан/пані» на теренах Речі Посполитої широко вживалися вже в XVІІ столітті не лише шляхтою, а й українським козацтвом і міщанами. Вже згаданий О. Брюкнер вважає, що слово «пан» принесли до Центральної Європи кочовики — авари. Як відомо, на початку VІІ століття вони захопили Паннонію і підкорили всі сусідні слов’янські племена. Територія аварської держави була розбита на територіальні округи — жупи, які очолювали жупани. Як зазначають тогочасні європейські хроніки, навала аварів стала страшним потрясінням для слов’янського світу. Тож не дивно, що «жупани» і «пани» назавжди закарбувалися у мовах. У письмовій давньочеській ці слова вживаються з ХІІІ століття.

Є й інші теорії походження цього слова. На думку відомого знавця тюркських мов Карла Менгеса, слово «жупан» є похідним від словосполучення «ke! kuan» (китайською — великий володар). Звідси й каган, тобто східний володар. Зокрема, так величали давньоруських князів Аскольда і Володимира Великого. 

Слово «пан» у значенні «шляхтич-землевлаcник» у XV столітті прийшло в польську мову з чеської адміністративної лексики. Але незабаром його почали вживати і як звертання між шляхтичами, а пізніше й міщанами та іншим вільним людом. Винятком, природно, були кріпаки. Для них панщина (похідне від пана) означала каторжну працю...

Нині «пан/пані» закріпилися в центральнослов’янських мовах, в яких і сьогодні використовуються як офіційне шанобливе звернення до чоловіка й жінки. Звідти потрапило до іспанської та фламандської. У першій слово «пан» служить для позначення іменників чоловічого роду, а у фламандській — середнього. У російській, болгарській і сербській мовах відповідником слова «пан» є звертання «господин» (похідне від «Господь»). Отже, воно виникло після утвердження тут християнства — тобто значно пізніше від появи звертання «пан».

У свою чергу мовознавці О. Трубачов та К. Тищенко вважають, що словом «пан» ми маємо завдячувати іраномовним скіфам. Іранською g(a)u-pana означає «оберігач худоби» чи чабан. Відомо, що у скіфів ця професія була дуже шанованою. Вказана гіпотеза цілком задовільно пояснює тотожність в українських колядках і щедрівках слів «пан» і «господар» та численні згадки в них про свійських тварин. Від скіфів, крім слова «пан», усі центральнослов’янські мови також запозичили: бачити, патрувати, дбати, тривати, збіжжя, кат, потвора, бо, жвавий, ошатний. Ще більше скіфських слів збагатили українську мову. Тож думка про те, що слово «пан» потрапило в українську з польської, є справедливою лише для значення «шляхтич». У значенні роботящої людини й власника худоби це слово вживалося в окремих говірках праукраїнської мови ще з часів скіфів.

У сучасному офіційному мовленні, як вважає професор О. Пономарів, звернення пан/пані слід уживати із прізвищем, назвою посади чи професії: «пане Президенте», «пані вчителько», «пане Шевченко». Або самостійно — якщо прізвище й професія людини невідомі. При звертанні до гурту чоловіків використовується форма «панове». Не треба вживати це звертання перед ім’ям, оскільки воно підкреслює сухість та офіційність.