Правнучка українського гетьмана і колишній кріпак, геніальний український поет, художник, академік... Історія знайомства та непростих стосунків Варвари Репніної і Тараса Шевченка вельми цікава й драматична.
Господиня Яготинського маєтку Варвара Олексіївна Репніна (уроджена графиня Розумовська) та її донька Варвара Миколаївна, гуляючи у своєму великому родинному парку, несподівано побачили двох чоловіків, що йшли їм назустріч. В одному з них вони впізнали очільника дворянства Миргородського повіту Олексія Капніста, їхнього доброго знайомого. Другий чоловік був їм невідомий. Тим часом спалахнула блискавка, почалася злива, і Капніст узявся відвести жінок до палацу. Згодом він привів до них і гостя. Це був Тарас Шевченко. Так у листі до свого духовного наставника зі Швейцарії абата Шарля Ейнара княжна Варвара описала першу появу поета в Яготинському маєтку Репніних у липні 1843 року.
Приводом для візиту до Яготина було замовлення Шевченкові від Григорія Тарновського (українського поміщика-мецената, господаря маєтку Качанівка) намалювати копію з портрета князя Миколи Репніна-Волконського — Варвариного батька, видатного діяча російської та української історії.
Княжна Варвара була вродливою й освіченою жінкою, певний час жила і навчалася за кордоном, мала чудових учителів з мов, історії, географії, арифметики, музики, малювання, танців. Вона була душею Яготинського палацу, оскільки стара княгиня Репніна, що хворіла на очі, рідко з’являлася перед гостями, так само, як і князь, котрий майже весь час проводив у своєму кабінеті за читанням книжок.
За свідченням сучасників, княжна Варвара була тендітна, з великими виразними очима, мала невичерпну життєву енергію. Вона легко всім захоплювалася, була добра, дотепна, ласкава до людей, радо допомагала всім, хто звертався до неї. Художники та поети любили бувати в її товаристві. Їй звіряли свої думки, читали твори, з нею ділилися переживаннями. Щедро розсіваючи навколо проміння своєї чистої душі, все ж вона почувалася самотньою. В її стосунки з батьковим ад’ютантом Левом Баратинським, братом відомого російського поета, втрутилася матір, не давши їм розвою. Але душа її прагла кохання. Знайомство з Тарасом Шевченком глибоко схвилювало Варвару. На той час вона чула вже багато цікавого про поета, знала незвичайну історію його молодості. Ставний молодий чоловік із невеликими, але виразними сірими очима, одягнений у модний тоді довгий сірий приталений сюртук із оксамитовим коміром та високо зав’язаним шаликом-краваткою — таким з’явився поет у Яготинському палаці. Сім’я Репніних прийняла його, колишнього кріпака, як рівню. Присутність Шевченка в маєтку надихала незаміжню княжну. Вона покохала Тараса. Їй було 35, йому — 29.
«Запам’ятайте це ім’я, дорогий учителю, воно належить зоряному небу... Шевченко зайняв місце у моєму серці... я дуже люблю його і цілком йому довіряю... Коли б я бачила з його боку любов, я, можливо, відповіла б йому пристрастю», — так пише Варвара Репніна у своєму листі-сповіді до вже згадуваного Шарля Ейнара.
У палаці влаштовували літературні вечори, на яких Тарас Шевченко читав свої твори. Для одного з таких вечорів поет обрав свою поему «Слепая». «О, коли б я могла передати вам усе те, що я пережила під час цього читання! Які почуття, які думки, яка краса, яка зачарованість і який біль ... Ці вірші нашою виразною і мелодійною мовою звучали, як чарівна музика», — згадувала згодом княжна.
У її житті це було вже друге кохання, але в чистій, пройнятій тугою за щастям душі почуття розцвіло всіма барвами. Але як і кожна емоційна натура, княжна Варвара ревнувала Тараса до всіх, хотіла, щоб він був «незмінно світлий і променистий», щоб через неї Шевченко «ширив істину свого незрівнянного таланту...». Хотіла «завжди бачити його великим», намагалася впливати на поета своїми «алегоричними» записками. Зворушений до глибини душі таким ставленням Шевченко у відповідь написав для неї російською мовою поему-сповідь під назвою «Бесталанный» («Тризна»), у якій розповів про свою вічну самотність і відчуженість, про розчарування в людях, про брак особистого щастя...
Поема справила на Варвару Репніну дивовижне враження. Через кілька днів вона дає Шевченкові своє російськомовне оповідання «Девочка». У цій сповіді вона щиро відкрила свою душу і сподівалась, що поет відповість на її почуття взаємністю. Сповідь княжни збентежила поета. Він ладен був молитися на цю дивну аристократку, що в її душі відкрив стільки краси. Поетове серце переповнювали почуття вдячності, щирої симпатії, та в ньому не було глибших почуттів, на які сподівалася княжна...
Невідворотно наближався час, коли Шевченко мав назавжди покинути Яготин. Перед тим він декілька днів провів у товаристві княжни, малюючи дітей князя Василя, Варвариного брата. Коли 10 січня 1844 року настав час від’їзду Шевченка, вона «в сльозах кинулась йому на шию, перехрестила йому чоло, і він вибіг з кімнати».
Варвара Репніна намагалася не поривати з поетом зв’язків, підтримувала його в далекій солдатській неволі. Вона продавала його твори своїм знайомим і пересилала поету гроші, клопоталась перед шефом жандармів про пом’якшення його долі, прохала дозволити малювати.
У листах до Репніної Тарас Шевченко писав: «Я дуже часто у моїй самітності згадував Яготин і наші лагідні та тихі розмови».
Після повернення із заслання Шевченко двічі бачився з княжною. Побачивши перед собою стомленого неволею літнього чоловіка з бородою і сумними очима, вона не впізнала в ньому свій ідеал, була розчарована і не знайшла відповідних слів. Проте до самої смерті Варвара Репніна зберігала пам’ять про поета, любила розповідати про їхнє знайомство, жваво цікавилась усім написаним про Шевченка. І щиро молилася за його долю...
Київ.
