В екопоселенні молоді родини мешкають у глинобитних домівках, їхні діти навчаються дистанційно за індивідуальною програмою. Харчуються переважно дикорослими плодами та власною городиною.
Зелені коктейлі на сніданок
Оксана Волошина народилася у Душанбе, закінчила інститут, мешкала і працювала у Москві, Ростові, а «жити назавжди» приїхала з чоловіком Валентином на лісовий хутір Буда, що на Чигиринщині.
— Після прочитання книги Володимира Мегре «Анастасія» ми з чоловіком у 2003-му також довго шукали місцину «для душі і серця». Хатинку придбали за тисячу гривень — на той час на хуторі мешкало всього кілька корінних жителів. А відколи тут почали селитися екосім’ї, ціни на житло і ділянки зросли.
Двоє дітей Волошиних — Дмитро та Катруся — люблять хутірське життя. Їхнє дитинство минуло тут, на лісових стежинах, у роздоллях гаїв та байраків, біля окраси Холодного Яру — тисячолітнього дуба Максима Залізняка, який тепер став туристичним об’єктом.
Дмитро Волошин після закінчення художнього училища повернувся у Буду і зайнявся декоративно-ужитковим мистецтвом. Його самобутні вироби з дерева мають великий попит серед туристів, котрі частенько навідуються сюди помилуватися реліктовим холодноярським велетом-дубом.
— А Катруся зараз одинадцятикласниця,— розповіла про дочку пані Оксана. — Разом з іншими дітьми хутора вона дистанційно навчається у Медведівській загальноосвітній школі, яка майже за вісімнадцять кілометрів від Буди.
Як мешкають тут родини з маленькими дітьми, ми побачили, відвідавши разом з пані Оксаною сім’ю Юрченків.
— У нас триває будівництво, — проводить на подвір’я господиня Тетяна, колишня одеситка. — Дім споруджуємо виключно з екологічно чистих матеріалів: дерева, глини, кізяка, піску. Якби було більше часу, певне, звели б його повністю із саману. Оскільки маємо малу дитину, довелося поспішати, а тому використовували ще й ракушняк.
Попри те, що внутрішні роботи завершились не так давно, усередині затишно й тепло. А головне — ніякого пластику.
Жінка пригощає запашним трав’яним чаєм, медом, бездріжджовим хлібом та сироїдними солодощами.
— Хліб печу з висівок, пророслого зерна та пшениці, вирощеної без хімії, — розповідає про секрет корисної випічки Тетяна. — Солодощі — це фініки з меленими горіхами та кунжутом. Переважно їмо салати, вживаємо соки. На сніданок готуємо зелені коктейлі: вкидаємо у блендер кропиву, снитку, кульбабу, фрукти... Чесно кажучи, з переїздом сюди дуже змінилися смаки. Раніше була ласунка! Тістечко за чашкою чаю — це був наче наркотик. А тепер мені вже не хочеться шоколаду чи тортиків.
Пологи приймає чоловік
На хуторі Тетяна живе четвертий рік. Її чоловік — майже вдвічі довше. А познайомилася пара на «подружньому зльоті».
— Я організовувала таку зустріч для людей, які шукають пару і хочуть будувати родинний маєток, — пригадує жінка. — З Олексієм ми одразу знайшли спільну мову, сподобалися одне одному. Врешті він запросив мене сюди, а невдовзі у нас з’явилася донечка. Пологи за допомогою двох лікарів приймав сам Олексій.
Про життя далеко від цивілізації Тетяна почала замислюватися задовго до зустрічі з майбутнім чоловіком. Зізнається, що до цього спонукали сімейні негаразди.
— Я була як усі. Закінчила університет, працювала директором фірми, навіть мала власний магазинчик. Однак після сильного стресу зрозуміла, що хочу жити інакше, — пояснює Тетяна Юрченко. — Про своє рішення не шкодую. Не потрібно думати, що, переїхавши сюди, ми багато від чого відмовились. Навпаки! Тут з’явилися нові інтереси, і сьогодні я веду дуже активний спосіб життя. Це лише здається, що в глибинці — тихо і нудно. Насправді тут вирує життя. Кожен на хуторі знайшов справу по собі. Наші дівчата збирають трави, гриби, займаються пасікою, заготовляють сухофрукти, вирощують на продаж хвойні деревця з насіння, екологічно чисту городину. Я проводжу для туристів майстер-класи, де розповідаю, чим корисні трав’яні збори та бездріжджовий хліб.
Інколи доводиться виїздити в місто. Купують Юрченки лише те, що не можуть виростити на городі — крупи, олію. Не відмовляється подружжя й від побутової техніки: у будинку є бойлер, пральна машина-автомат.
— Свого часу чоловік придбав цю ділянку за 600 гривень, — зізнається пані Таня. — Сьогодні поруч продають землю вже за 20 тисяч доларів.
Взимку розтираються снігом
На нестатки жителі Буди не скаржаться. Стверджують, що бідність — то радше стан свідомості.
— Хтось їздить на заробітки чи здає квартиру в місті. Один молодий чоловік, переїхавши сюди, навчився мурувати печі і грубки, тепер не має відбою від замовлень, — розповідає про хуторянських «бізнесменів» Оксана Волошина.
Не нарікають екопоселенці й на здоров’я. Більшість місцевих обливаються холодною водою, а взимку розтираються снігом. Переконують: завдяки здоровому способу життя багато хто став почуватися краще.
— До переїзду в дітей були товстелезні медичні картки. Ми постійно ходили по лікарях. Зараз до лікарні звертаємося дуже рідко, хіба з травмою, — продовжує розповідь Оксана Волошина. — А так лікуємося народними методами. Хоча й це не завжди потрібно, адже коли починаєш жити свідомо, організм очищується, і хвороби просто зникають.
До речі, чи не головне, що, на думку екопоселенців, заважає жити усвідомлено і незалежно, — телебачення. Відтак у Буді телевізор не дивляться, та у більшості родин просто немає цього «вкрай непотрібного пристрою». Хоча поселенці залюбки переглядають хороші фільми по комп’ютеру. Щоправда, є на хуторі й така сім`я, котра задля життя у цілковитій тиші та природній гармонії взагалі відмовилася від електрики.
Тож ніхто нічого не нав’язує. Як побудувати власне життя, які обрати для себе пріоритети та цінності — людина вирішує сама.
Неля РАЇНА, Лідія ТИТАРЕНКО.
Черкаська область.
На знімку: Оксана Волошина (ліворуч) із сусідкою Світланою Шуст.
Фото Лідії ТИТАРЕНКО.
